«Загублена душа». Частина друга

«Загублена душа». Частина друга

26 Листопада 2017 року, 18:52

226 0

Вона стояла коло вікна. Її чорне волосся розвіювалося подихом вітру, що стрімко увірвався до кімнати. Вона поглянула на тебе — такого щасливого та усміхненого. Тоді ти мріяв про майбутнє, а не боявся його. Вона відвела свій заспокійливий погляд, поглянула у вікно, де стояв красивий ясний день, вдихнула гірського повітря й посміхнулася. На твоїх очах з’явилися сльози.

«...Гей, Лайфнере! Чому стоїш, як вкопаний? Ти загубився серед похмурих дум?» — цими словами Бейлон пройшовся, як ніж по твоїй душі.
     Глянувши на напарника, ти помітив, що його сіре лице відбивало місячне проміння. Далеко в небесах літало це біле могутнє світило. Його сила була настільки великою, що все навкруги сяяло, попри бягряно-темний туман та шалений дощ.
     
— Просто в чертогах минулого побачив те, чого ніколи більше не буде.
     
Подивившись на червону варту університету, ти згадав, що потрібно віддати зброю, щоб увійти всередину. Але ти розумів, що навколо дуже небезпечно, і, хоч доведеться просидіти близько тижня за величезними грубими стінами, це тебе не захистить. Кінець кінцем, зниклу дівчину мур твердині не врятував.
     
«Ось уся зброя, що маю коло себе, капітане. Можете мене обшукати, якщо забажаєте», — промовив ти.
     
Капітан поглянув на тебе і скорчив недовірливу гримасу. Він сховав меч у довгий футляр і простягнув руки, щоб тебе обшукати. Ти віддав не все — магістерський кинджал був прив’язаний до ноги, але щоб клятий охоронець його не знайшов, ти закрив очі та про себе проговорив закляття телепортації. Маленькі предмети, тим більше на невеличкі дистанції, перенести не важко — цей фокус не відбере багато сил. Кинджал зник із твоєї ноги, і перенісся на декілька десятків метрів — у самісіньку будівлю.
     
Бейлон намагався віддати невеличкий ніж, але застібка, що кріпила його до пояса, не піддавалася. Доклавши більше зусиль, напарник впустив холодну зброю, і вона упала на землю й шалено задзвеніла. Ти підняв Бейлонового ножа й віддав його вартовому. Він прийняв «лезо» й поклав до іншої зброї, яку вдалося зібрати за останню добу.
     
— Вітаємо в Університеті, панове маги. Сподіваємося, ви проведете цей час із користю і знайдете зниклу дівчину.
     
— Постараємося, капітане, постараємося, — відповів Бейлон.
     
Високі та товсті дерев’яні двері відчинилися. Всередині було дуже темно — ще темніше, ніж у Сутінковому лісі. У широкому коридорі лише де-не-де горіли свічки. Світильниками слугували пащі кам’яних химер. Ці жахливі створіння мали великі ікла й, здавалося, були живими — як тільки ти відводив погляд, вони синхронно починали махати своїми непропорційно великими головами.
     
Покинувши цю божевільну думку, ти поглянув у кінець коридору й побачив силует чоловіка. Світло скупо лягало на його тіло, тому не вдавалося розгледіти незнайомця більш детально. Вдихнувши глибше та поглянувши на закутаного в темноту Бейлона ти пришвидшив ходу.
     
— Вітаємо в Університеті, панове маги! — сказав грубий та однотонний голос.
     
— Ви вже другий, хто нам це каже за останніх п’ять хвилин. Якщо не помиляюся, ви директор Вайтмелл? — спитав Бейлон.
     
Лице невідомої темної фігури спалахнуло — світло від свічі, яку він щойно засвітив, окутало його зморщене обличчя.
     
— Радий, що в нас такі привітні працівники, панове. Також я тішуся, що сюди відправили саме вас обох. Я багато чув про вас. Найкращі маги вашого покоління серед усіх у Кірін-Торі… Це чудово!
     
— Ми прийшли сюди не для того, щоб обмінюватися люб’язностями, пане Вайтмелл. — нестримано гаркнув ти. — Мене звуть Ріконсоґ, а це, — ти показав на свого напарника, — пан Бейлон. Ми хочемо якнайшвидше знайти вашу студентку й повернутися до своїх справ у Даларані.
     
— Що ж, мене тішить ваша жага до роботи.
     
— Це не жага. Ми переслідуємо милосердну ціль — можливо, бідна дівчина зараз лежить серед гострого каміння в холоді та вмирає, поки ми з вами ляси точимо, — погодився з тобою Бейлон.
     
Директор Вайтмелл посміхнувся, і показав рукою в кінець коридору. Скрипнули дерев’яні двері. Мабуть, техпрацівники не сумлінно виконують свою роботу тут. Власне, як і всі інші.
     
З напіввідкритих дверей вилетів яскравий промінець світла. Ти зробив висновок, що в кабінеті голови університету була більша кількість свічок, ніж у всій залах будівлі разом взятих. Через декілька хвилин ви з напарником сиділи на розкішному дивані й дивилися на Вайтмелла. Тебе зразу роздратував цей чоловік, але ти поки не знав причину. Мабуть, тому, що від нього віяло невидимою темрявою та таємничою загрозою.
     
— Пані Бернс зникла чотири дні тому. Спочатку ми подумали, що вона вирішила відправитися до батьків у Альтерак. Але прийшов понеділок, а дівчина так і не з’явилася. Тоді ми вдарили на сполох та послали варту з гончими собаками на її пошуки.
     
— Чи не занадто тримати цих жорстоких створінь в університеті? Для чого вони вам? — спитав ти.
     
— Це всього лише заради безпеки, щоб захищатися від клятих орків. Також наші студенти тренуються захисту на цих собаках…
     
— Ви ще й до всього шкуродери… — прищуривши очі перебив директора Бейлон.
     
— Це ваша думка, пане. Студенти змушені вміти захищатися, а собаки — найкращий спосіб їх навчити цього ремесла!
     
Директор університету злетів із місця й направився до вікна. Він декілька секунд дивився, що твориться на вулиці, а потім вирішив відчинити вікно, щоб насититися свіжим повітрям. Кажуть, воно знімає напругу.
     
— Панове маги, хочу повідомити вам, що ви підпорядковуєтеся правилам цієї установи. Ви не маєте права сперечатися з дирекцією з того чи іншого приводу. Усе, що від вас потребується — знайти заг… зниклу дівчину й поїхати звідси з чистою душею.
     
Поки він говорив ці слова, його обличчя не було видно. Але ти уявляв його. Тобі здавалося, що директор крізь зуби промовив усе, що його гризло на цей момент. Крім того, тебе вразило недомовлене устами директора слово.
     
— Мені здалося, чи Ви хотіли сказати «загиблу дівчину»? — ти спитав, підступно глянувши на директора.
     
— Так, саме це я хотів сказати, але подумав, що це уб’є ваш дух, панове маги. Якщо б ви більше часу провели тут, у цій місцевості, ви б зрозуміли, що я маю на увазі та чому вважаю термін «загибла дівчина» більш доречним, ніж «зникла дівчина».
     
Твій внутрішній голос виразив підозру:
     
«Цей чоловік точно знає більше… Але, чомусь, не бажає ділитися з нами інформацією».
     
— Директоре Вайтмелле, нам хочеться поговорити з одногрупниками пані Бернс, а також із дівчатами, які жили з нею в одній кімнаті, — витягнувши свого записника з внутрішньої кишені плаща сказав Бейлон.
     
Вайтмелл знову повернувся до вікна та почав ловити поглядом краплини дощу.
     
— Всі вони вже чекають на вас. У залі під номером 503-Б.

***

Ти йшов довгим темним коридором. Мабуть, тут інших і нема. Коли повернешся в Даларан, потрібно написати листа майстрові свічок, щоб він надіслав декілька партій сюди.
     
Підлога була устелена сантиметровим шаром води. Напевно, хтось не закрив вікно, і через нього опади, що й не думали покидати ці землі, рясно залітали всередину твердині.
     
Бейлон йшов позаду й дивився на кам’яних химер. Вони подобалися йому. Його лице кожного разу ставало більш розслабленим, коли він глядів на них. Раптом він отямився й пискнув:
     
— Лайфнере, кімната 503-Б знаходиться зовсім у протилежному крилі будівлі! Ми йдемо не туди.
     
— Вірно. Я поки не збираюся йти до наших майбутніх друзів. Я маю намір забрати свій кинджал, який помилково телепортував трішки дальше, ніж хотілося.
     
Бейлон скорчив незрозумілу гримасу. Здається, він і зараз не розумів, про що ти йому сказав. «Який кинджал? Яка телепортація?»
     
— Мені це місце здається надзвичайно дивним та загрозливим. Якщо тобі стане легше, — я боюся, що з нами може щось статися. Називай мене параноїком, але мені потрібно перестрахуватися. Кинджал магістра в будь-якому разі не завадить.
     
Раптом ти зрозумів, що вода надходила зовсім не з відчиненого помилково вікна, а з діри в стіні, що розташувалася прямісінько перед вами. Вона була не надто глибокою — приблизно метрова. Саме сюди потрапив твій золотистий кинджал. Ти закотив рукава й засунув руку в крижану воду. Її холод дістався до самої кістки — ти вирішив, що потрібно знайти зброю якомога швидше.
     
Щось вкололо тебе в палець — це точно згублений кинджал! Ти запхав руку ще глибше, по лезу опустився до руків’я, схопив зброю та витягнув її з води. Рукою стрімко потік багряний струмок.
     
— У тебе кров, Лайфнере! Зачекай, у мене із собою є бинти. Зараз ми тебе вилікуємо.
     
Бейлон продезінфікував рану й наклав бинт. Тебе сильно здивувало те, що двох міліметрова ранка може пустити стільки крові.
     
Як тільки ти й напарник розвернулися в бік, звідки щойно прийшли, пролунав крик, а потім глухе завивання. Ви глянули один на одного та одночасно побігли на звук.
     
З кожним кроком бігти ставало все важче, а навіжений гул підсилювався. Він був схожий на завивання собаки, та, одночасно, на крик людини.
     
— Рожева маназмія… — Бейлон завжди казав цю фразу, коли бачив щось дивне чи страхітливе.
     
У кімнаті, у яку ви потрапили, попід однією зі стін на підлозі стояли п’ять свічок, що випромінювали тьмяне світло. В іншому кутку сиділа особа з довжелезним тулубом та чорним волоссям. Вона тряслася та ще голосніше видавала той страхітливий звук. Вона крикнула сильніше, піднявши свою голову, і показала худою довгою рукою на стіну, яку освітлювали оранжеві свічі.
     
«Тікай від нього, поки не пізно…» — кожна з літер була виведена кривавою рідиною, кров’ю. Як тільки ти прочитав грізне попередження, усі свічки, як одна, потухли, у кімнаті стало темно. Ти витягнув свій кинджал та почав розмахувати ним. Бідний Бейлон упав на мокру підлогу та накрив голову своїм довгим темним плащем. Звук, який видавала довга худа фігура став віддалятися.
     
Раптом у кімнаті стало світло. Але не від свічок, які дивом запалилися, а від білого світила, що нарешті перейшло на інший бік будівлі та кинуло своє проміння у вікно.
     
Ти подивився в різні сторони — довгої особи не було, мокрий Бейлон лежав на підлозі, закривши вуха, а у твоїх руках був покритий пилюкою кинджал. Напарник зрозумів, що це жахіття закінчилося й підвівся. Його подиву не було межі:
     
— Що ти зробив зі своєю рукою? Ти ж не цілитель!
     
Ти глянув на руку, що недавно отримала поранення від гострого леза кинджала. Вона вже не була закутана в бинт, а кров більше не сочилася. Навіть самої ранки вже не було!
     
— Дивина та й годі… — ти підняв голову й ще раз подивився на напис на стіні. — «Тікай від нього, поки не пізно…» Гадаю, Бейлоне, ця клята нечисть попереджала нас про когось, а саме — про шановного директора-я-нічого-не-скажу, пана Вайтмелла. Я знав, що з цим диваком потрібно бути обережнішим…

Голосування

Що буде далі — обирати саме тобі. Голосування йтиме два дні в офіційному куточку магістра таємної магії Ранаруса Заклятрона у Фейсбуці та на палубі цепеліна «Коло вогнища» у Телеґрамі.

Схожі публікації

Коментарі

There are no comments

Листівка часу

Подорожній, на адресу твоєї пошти будуть накладені сильні чари, тому її ніхто не побачить
Обов’язкові поля позначені *