Хороша війна - World of Warcraft: A Good War українською

Новела «Хороша війна»

13 Серпня 2018 року, 14:47

1175 0

Хороша війна — новела, написана Робертом Бруксом до виходу Battle for Azeroth, метою якої є показати війну, що знову сколихнула Азерот, очима Орди.

Частина I


Частина перша:

Наказ воєвождя

Його син нерухомо лежав. Він помер декілька тижнів тому, та тільки зараз його душа віднайшла покій.

«Я боюся за нього».

«Не варто», — сказав колись давно Завроклик.

Він опустився навколішки на холодну, непоступливу підлогу Цитаделі Льодяної Корони та обхопив руками свого хлопчика.

«Вони змінюють наших дітей. Вони змінили тебе».

«Чорнокнижники вручили мені дар. Колись я був могутнім, та зараз я — ураган», — сказав він. — «Я — сама війна. І приноситиму славу своєму народові, допоки по мене не спуститься смерть».

Якими ж дивними здавались ці слова тепер. Якими прогнилими.

Він підняв тіло свого сина та поніс його з цитаделі. Погляди десятків героїв зосередилися на ньому. Солдати Орди та Альянсу звільнили для нього шлях. Деякі з них салютували, віддаючи шану його горю.

«Наш син не повинен йти за тобою».

«Бережи його в нашому світі, моє кохання. Тут він буде в безпеці. Ніхто й пальцем не торкнеться до нього».

Цитадель Льодяної Корони зникла. На зміну сухому холоду Нортренду прийшли тепле сонце та вологе повітря Наґранду. Він поклав тіло свого сина на місце похоронного вогню, що був недалеко від місця спочинку інших членів його родини. Тепер син був одягнений у простий одяг із Ґарадара, місця, знайомого йому з дитинства.

«До того, як підеш… як ти назвеш його?»

«Він — моє серце. Серце всього мого світу», — сказав він тоді.

Він підніс розпалений факел до гілля. Зажевріли помаранчеві язики полум’я: спершу лише в трісках, а згодом і в розрубаних дерев’яних колодах. Сині та білі відблиски кинулися в танок серед полум’я, коли те стало гарячішим. Він примусив себе споглядати за тим, як вогонь поглинає тіло. Це була остання почесть для його сина — батько не міг відвернутися. Він дивився, як розчинилася шкіра, поступаючись м’язам, кісткам, і, нарешті, попелу.

«Я назву його Дреношем. «Серцем Дренору».


* * *

Варок Завроклик прокинувся. Тишу в покоях орка порушував лише звук його власного дихання. Він зауважив, що його щоки знову були вологими від сліз.

«Сни. Які ж вони марні».

Він ніколи не бачив віщих снів благословенних, що повіда́ли майбутнє чи пропонували істини минулого. І добре. Дар провісництва був би даремним для такого, як він. Варто лише уявити, як було б битись на війні, коли солдат наперед знає про свою поразку, чи, що ще гірше — перемогу. Адже не буває нічого смертельнішого для воїна, ніж самовдоволення, і якщо попередній рік навчив цей світ хоча б чогось, так це того, що доля не завжди легко піддавалася розумінню.

Ні, його сни були лише мішаниною спогадів.

Інколи йому снилися битви минулих декад. Він знову і знову біг вулицями Шаттрата, його вуха дзвеніли від криків дренеїв та судомних хрипів могутніх воїнів, отруєних багряним туманом чорнокнижників. Щоразу він гнався за людьми вулицями Штормовія, відчуваючи на своїй шкірі гарячий поцілунок палаючого міста. Він насолоджувався цими бійнями. Скверна, що пульсувала в його венах, дарувала цю радість. У нього не було жодних думок про безчестя, жодних вагань, коли він проливав кров невинних.

Жаль з’явився після оговтання. Колючий сором, схоронений у його душі, наносив той самий біль, що і спогади про день, коли він звільнився від скверної крові. Він не ненавидів цей біль. Він приймав його, тому що заслуговував. З кожним роком біль ставав важчим, але він носив його мовчки, з честю й без скарг, каючись за свої помилки. Це була надто низька ціна за виживання.

Молодим орком він сподівався на швидку смерть із честю на полі бою. А тепер? Він гадав, чи було це його прокляттям — пережити всіх.

Він піднявся зі своєї скромної ліжниці та підійшов до вікна, що відкривало краєвид на Орґріммар. До світанку залишалося ще багато часу, і його окутала нічна прохолода. З півдня почулися несподівані крики. Він витягнув голову з вікна та поглянув на головні ворота, що виходили в пустелі Дуротару. Його покої знаходилися в одній із найвищих веж Орґріммара, а тому давали можливість оглядати все місто. За останній рік він багаторазово прокидався від криків та тривог. Вторгнення Палаючого Легіону на Азерот зачепило весь світ. Демони неодноразово намагалися зламати задні ворота з боку Азшари, а тому Орґріммар дорого заплатив за перемогу.

Та сьогодні все було не так драматично. Він ледве бачив рух біля воріт. Єдиними чутними звуками були крики командира нічної варти, який лаяв своїх підлеглих.

«Не злапали чергового шпигуна», — здогадався Завроклик.

Протягом останніх кількох тижнів у Орґріммарі все частіше бачили альянсових нишпорок. Нещодавно воєвождь принизила короля Штормовію, Андуїна Рінна, тому хлопчина запустив у місто ораву шпигунів — їх стало так багато, що вартових охопила параноя.

То була кмітлива тактика — шпигуни ж тримали свої кинджали за поясом. Вбивство ординців викликало б гнів та підштовхнуло обидві фракції до війни ще ближче. Альянс лише спостерігав за Ордою, уникаючи ризику бути спійманим, і йому це вдавалося вже протягом двох тижнів…

Навіть найдурніший селянин зрозумів би це послання: «Ви не підете війною. Ми знаємо про кожен ваш крок, а тому ми будемо готові».

Та Сильвана Вітрогін не повелася. Якщо б воєвождь випустила своїх найкращих контршпигунів (у достатній кількості, щоби вирвати агентів Альянсу із землі з корінням) багато втратили б життя, ще й без жодної для неї користі. Тож, вона не вжила жодних заходів.

«Слідкуйте, скільки забажаєте», — була її відповідь. — «Ви лиш витрачаєте свій час».

Завроклик погоджувався. Пора війни, рано чи пізно, прийде. Немає сенсу поспішати.

Він повернувся до своєї ліжниці. Воєвождь попросила його про сьогоднішню розмову. Тому йому потрібно було як слід відпочити.


* * *

На світанку Завроклик покинув свої покої, щоб оглянути місто.
Коли він зайшов у Долину Честі, сонце піднялося значно вище за стіни Орґріммара. Сьогодні всі кипіли від роботи: на навчання до монахів прибули нові учні. Очільник пандаренів Джі Вогнелап проводив демонстрацію рукопашного бою. Він посміхнувся Завроклику та віддав честь, не покидаючи бойову стійку. Орк салютував у відповідь, стукнувши кулаком по грудях, і продовжив свій шлях.

Крізь задні ворота вже пропускали продавців та мандрівників із бухти Трюмної води. До виконання обов’язків щойно заступила нова зміна сторожових.

— Знову багато очевидців буде, — відзвітувався орк із рваним шрамом на руці.

— Шпигуни, — сплюнув гоблін, на колінах якого лежали два кинджали. — Радо побавився б з одним із них.

Завроклик покинув околиці задніх воріт та пройшовся північними скелями, де, здавалося, усе було добре. Він закінчив огляд Долини Духів, і, діставшись головних воріт міста, вирішив відхилитися від свого звичного маршруту. Він покинув Орґріммар та пішов до узбережжя. Кілька купецьких та ординських військових суден коло пристані розвантажувалися та запасалися продовольством для майбутнього морського плавання. Колись на мілководді виднілося набагато більше вітрил, та сьогодні, після втрат, які наніс Легіон, стількох кораблів на поверхні океану вже просто не було.

Завроклик помітив темний силует, що крався вздовж верхів’я кренеляжу за ним до океану.

— Я ж тебе бачу, — пробурмотів він про себе.

Серед білого дня шпигунові справді важко покинути міські стіни непоміченим. Проте, було не дивно, що вони вважали верховного повелителя Завроклика достатньо важливим і змушені безперервно стежити за ним.

Уже майже настав час звітування воєвождю. Завроклик повернувся через головні ворота та почув сміх, що лунав над ним із кренеляжу. Він зупинився. Так, то був бурхливий сміх таурена, різка відповідь орчиці та хриплий регіт усіх інших.

Завроклик піднявся найближчою драбиною. Хто б не був серед вартових, сьогодні вони самі зголосилися послужити прикладом для інших.


* * *

Морка Бруґґу зробила ще один ковток та голосно відригнула.

— Ось, де я дістала цю старезну річ.

Вона постукала кісточками об захисну пластину, прикріплену до її стегна. Хоч предмет і був майже розколотий навпіл, Морка могла заприсягнутися, що пластина все ще сяяла зеленим світлом уночі. Цей атрибут не підходив до решти її броні, але в жодних правилах не було сказано, що вона не могла носити його на службі. Вона заробила цю пластину в чесному поєдинку.

— Мій молот розквасив голову владики безодні, — вдарила вона кулаком по долоні, — і, на жаль, йому ця штука більше не знадобилася.

Інші орґріммарські вартові забурчали.

— І ми маємо повірити, що ти вбила владику безодні? — спитався таурен.

Як його звали? Ланаґу, здається? Так, схоже на те. Цей таурен так сильно загиготав, що аж тіло його затряслося. Він майже втратив рівновагу та ледь не звалився з кренеляжу. Кінець кінцем, він випив удвічі більше, ніж Морка. Цього ранку вони спустошили не один прихований від інших бурдюк із п’янким варевом.

Орчиця направила палець до його обличчя й легенько клацнула по носі, що той аж здригнувся.

— Я не казала, що здолала його сама, ідіоте з надламаними рогами.

Він відштовхнув її руку й голосно фиркнув:

— Ну давай, продовжуй базікати про мої роги. Бачу, вони тобі до вподоби.

— До вподоби ось це, — відповіла вона, виконавши жест, що змусив усіх кинутися в сміхотворну істерику. — У бою було близько трьох дюжин інших. Бідний Ґурак не зміг відбитися — його спалили заживо.

Морка зробила ще ковток. І ще. За Ґурака. Він був би радий. А потім передала бурдюк праворуч від себе.

— Владика безодні повалився на землю. Він ще сопів, розповідаючи, як Азерот горітиме — ви ж знаєте демонів, — тому я скористалася молотом, щоб заткнути йому пащеку. Тож, фактично, так. Вбила його я. А, отже, була першою, хто мав право обрати здобич.

Ланаґу спробував скептично поглянути на броню, прикріплену до її стегна, але його погляд скотився не туди. Та ні… він страшно напився.

— Ця пластина замала, як для його ніг. Лише одна його нога така ж здорова, як твоя… хата.

Вона знову постукала по своєму трофею та посміхнулася:

— Ця штукенція була в нього на пальці. Мій мужчина — коваль, тому він її трошки переробив…

Чим ви, тупоголові дурні, тут займаєтеся?

Рев вибив із голови кожне наступне слово Морки. Страх повинен був опуститися до її самісіньких нутрощів, але вони вже були зайняті брагою. Вона повернулася до драбини із широчезною посмішкою. Адже вона все ж упізнала його голос.

— Верховний Повелителю Завроклик! Вітаємо вас, — промовила вона.

Морка погано усвідомлювала тривожний дзвіночок, що дзеленчав у її голові. Вона була п’яною під час чергування, і це, мабуть, було дуже зле, але перед нею стояв герой її улюбленої воєнної історії.

— Битва в Розтоці, — сказала Морка. — Я воювала поруч із Вами. За перемогу над Палаючим Легіоном, за Орду!

Останні слова вона викрикнула так щиро, що з приємністю почула відлуння аж зі скель на краю Долини Сили.

Та менш приємним було інше — ніхто не приєднався до її бойового вигуку. Усі вони злякалися — навіть той Ланаґас, чи як його там.

І тоді вона нарешті побачила вираз обличчя Завроклика. Справді побачила.

— У Розтоці, — тихо промовив Завроклик. — Ти була там?

— Так, мій повелителю, — у Морки майже не заплітався язик.

— Ти на Розколоті острови відправилася?

— Ні, мій повелителю.

— А штурмувала Гробницю Сарґераса? Ти допомагала нам воювати з Палаючим Легіоном у їхньому світі? — голос Завроклика ставав усе гучнішим.

— Мене не запросили, — Морка гикнула й нервово додала: — Мій повелителю.

Завроклик рушив до неї:

— Тебе не запросили? Тебе мають запросити виконувати свій обов’язок? Тоді вважай, що я офіційно припрошую тебе залишатися тверезою на варті Орґріммара! — крикнув він їй просто в обличчя.

Морка навіть не кліпнула. Завроклик спитався ще голосніше:

— Чи, може, ти хочеш пояснити воєвождю, чому варта веселиться та заливається алкоголем, поки шпигуни Альянсу поміж наших стін почуваються як у себе вдома?!

Слова вилетіли з уст Морки, як той горобець:

— Грець із тим Альянсом та його шпигунами. Вони не можуть завадити нам насолоджуватися життям.

Завроклик приголомшено глянув на неї. Чи не була це легенька посмішка, що промайнула його лицем? Ні, неможливо.

— Тоді я, мабуть, попрошу, щоб вони охороняли наше місто. Принаймні, гірше в них точно не вийде!

Завроклик вихопив бурдюк із варевом із рук Морки. Він спробував на смак рідину з нього, але одразу ж сплюнув, кинувши на неї ображений погляд.

— Вони хоча б знають, як смакує справжня брага. Краще б я знову напився демонічної крові!

Він викинув бурдюк за кренеляж та повернувся до однієї зі сталевих опор для факелів, які кріпилися вздовж стін. У них була потреба лише вночі, але правила вимагали, щоб факели горіли постійно. Ось цей затух уже декілька годин тому.

— Холодний! Як мило з вашого боку забезпечувати темними проходами всіх альянсівців на материку!

Завроклик розвернувся спиною до вартових та голосно проревів на весь Орґріммар, високо тримаючи згаслий факел:

— Чи не так, Альянсе? Може, слід подякувати їм?

На кінці факелу затанцювало полум’я, затрималося на мить, а потім зникло завдяки легкому вітерцю.

На це дивне явище витріщився Завроклик. Морка витріщилася. Взагалі всі витріщилися на нього.

Полум’я знову повернулося, і на мить здалося, що воно помахало йому в чіткому жесті вдячності. Потім вогник зник. Зостався лише тонкий язичок білого диму, який вивернувся так, ніби підсмішковувався.

Очі Морки розширилися від здивування. Це агент Альянсу спостерігав за ними. Точно він. І він щойно пошив їх усіх у дурні.

Завроклик повернув факел на місце і глибоко вдихнув.

Морка заплющила очі.

Від промови повелителя у її вухах задзвеніло. Він лихословив про їхніх предків, висловлювався про тупість їхніх благовірних та й узагалі сумнівався, чи є в них всередині бодай якийсь стержень. Він казав, що з їхніх тіл ось-ось вивалиться гній, але, на диво, вони все ще могли феноменально рухатися. Він сказав їм, що краще б вони поздихали в пазурах Легіону, ніж живими паплюжили честь Орди. Він навіть пожалкував, що вони самі не запропонували себе Сарґерасові, коли той ледь не задушив Азерот у своїх ніжних обіймах. Бо Темний титан напевне злякався б їхнього жахливого смороду.

Морка була впевнена, що його слова передаватимуть із покоління в покоління. Далеко в майбутньому, за тисячі років, її нащадки прокидатимуться серед ночі, заливаючись холодним потом, і чутимуть той громовий гнів верховного повелителя всередині своїх черепів.

А потім, коли голос Завроклика захрип, він повідомив їм, що вони залишаться тут на наступну зміну. І ту, що йтиме після неї. І лише після цього він почне подумувати про справедливе покарання.

Потім він пішов.

Вартові розгублено дивилися одне на одного. Опісля, без жодних слів, кожен направився на свій пост, похитуючись та спостерігаючи за дорогою до міста. Вони були ще досі живими лише тому, що сором не смертельний.

Лише за декілька годин Морка усвідомила, що Завроклик так і не запитав їхніх імен. Її венами протекло полегшення, адже він не зможе призначити вартовим додаткові покарання.


* * *

Настав час зустрічі з воєвождем. Намагаючись стримати посмішку, Завроклик повертався до міста.

Орґріммарські вартові напилися на зміні? Як командуючий, він їх засуджував, але прекрасно розумів як той, хто зумів вижити.

Більшість ординців ще досі були в стані ейфорії від падіння Палаючого Легіону. Усі вони мали загинути (як і полягло багато сміливих солдатів), але дивом, завдяки зусиллям справді незрівнянних захисників, їхній світ усе ж зміг встояти вільним. Тому здавалося правильним вшанувати життя, коли воно запросто могло обірватися для всіх і кожного.

Проте були й час, і місце для святкування. Ці вартові ніколи цього не забудуть.

Він не бачив жодної живої душі, яка б наглядала за входом до Твердині Ґроммаша. Це дивувало його, та не турбувало. Адже воєвождь була більш ніж здатною себе захистити.

Завроклик увійшов до військової палати. Сильвана Вітрогін очікувала його на самоті, що також було незвичним.

— Будемо лише ми, Воєвождю? — спитався він.

— Натанос ззовні, — сказала вона. — Він потурбується, щоб Альянс не зміг підслухати.

— Але я його не бачив.

— І не мав, — промовила вона.

Він підійшов до величезного столу, розташованого в центрі кімнати, коло якого стояла Сильвана. На столі лежала деталізована мапа Азерот та її материків. Навіть Блукаючий острів був позначений на ній восковим олівцем — здавалося, він рухався до Розколотих островів. Пандаренські дослідники, мабуть, були раді почути, що острови тепер безпечні для відвідин після поразки Легіону. Добре, порівняно безпечні.

На мапі були й інші, важливіші позначення. Наприклад, останні відомі місця перебування альянсового флоту, які зовсім не дивували Завроклика, і декілька районів, у яких альянсівські розвідники та дослідники зіткнулися з гоблінами поблизу Сілітусу. Альянс пильно стежив за діями Орди в тих місцевостях, але не здійснював агресивних спроб захопити регіон. Поки що.

Жодне з позначень не давало підказок, для чого сюди викликали Завроклика

— Маю до тебе запитання, Верховний Повелителю, — врешті сказала Сильвана. — Якщо я накажу тобі знищити Штормовій, як ти це зробиш?

На мить Завроклик проковтнув язик. Він спитався в себе, чи жартує вона, а, точніше, чи просто глузує з нього. Та ця воєвождь не жартувала.

— Не зрозумів, — сказав він.

Вона так тарабанила пальцями по карті, ніби збиралася знищити центр військової могутності Альянсу своїм великим пальцем. На її обличчі не було і слідів від посмішки.

— Це просте запитання. Уяви, що я наказала тобі сьогодні ж знищити Штормовій. Як ти б вчинив?

«Я б кинув тобі виклик на мак’ґора, бо в тебе вже всі клепки з голови повилітали», — подумав він. Та питання було простим, а відповідь — невтішною. Він запросто міг її продемонструвати.

Край столу лежало багато витесаних із каменю фігурок, кожна з яких представляла окремий вид бойових одиниць. Він приступив до розміщення навколо Штормовія фігурок, що мали виконувати роль армії Альянсу. Як вони захищатимуться від облоги? Відправлять солдатів на кренеляж. Балісти та гармати стоятимуть позаду, щоби перекрити будь-які спроби ворогів підійти до стін. Грифони над пагорбами перехоплюватимуть повітряні війська з флангів. Кораблі оборонятимуть гавань. Маги битимуться на всіх доступних фронтах. Штормовій був портовим містом із високо захисним ландшафтом.

Потім Завроклик розмістив сили Орди, щоби протиставити їх армії Альянсу. Це був не сприятливий сценарій.

— Ми не змогли б знищити Штормовій, нападаючи напряму, — не з землі. Тим більше, у нас у розпорядженні немає достатньої кількості суден, щоби без перешкод переправити армію до Ельвиннського лісу, — Завроклик торкнувся карти, вказуючи на океан за берегами Штормовія.

Провальний напад на Розколоте узбережжя залишив один можливий підхід, але його було майже неможливо використати.

— Альянсовий флот досі залишається їхнім слабким місцем, тож наші військово-морські сили могли б їх здивувати. Може, ми б зайняли навіть доки. Та всього міста нам не захопити.

Флот Орди теж постраждав. Навіть якщо він міг розбити флот Альянсу (у кращому випадку), ключова проблема наземного наступу залишалась: недостатня кількість кораблів для перекидання потрібної кількості військ, щоби взяти та утримати місто. Будь-який десантний напад на Штормовій був приречений на поразку.

— Вони перенесли б свою оборону із муру до порту, намагаючись викурити нас, — підвів він підсумок.

— Згодна, — відповіла Сильвана. — Ця операція була б провальною. Сподіваюся, скоро ми отримаємо перевагу над Альянсом на морі, але навіть із нею довелося б присвятити атаці весь наш флот. Усі інші нації Альянсу могли б розпочати вторгнення на наші території, і ми б не змогли завадити їм. Отже, знаючи це, як ти б зруйнував Штормовій, Верховний Повелителю?

Завроклик міцно стояв на своєму:

— Ти хочеш, щоб я тобі збрехав, Воєвождю? Хочеш, щоби запевнив, що це можливо, хоч насправді це не так?

— Ні, — блискучий погляд Сильвани пронизав його очі. — Не розцінюй штурм Штормовія як першочергову атаку. Вважай, що це остання ціль. Як би ти туди пробрався?

Від цього спиною Завроклика пробіг холод.

— Це довга, кривава дорога.

Лок-тар оґар, — сказала вона.

Злість заполонила Заврокликовий мозок. Він знав, що погано її приховував, але цього разу йому було однаково.

— Ти так прагнеш нової війни? Після всього, крізь що ми пройшли? — одним махом він примусив кам’яні фігурки злетіти зі стола, і вони хаотично застукотіли всією військовою палатою.

Його губи розійшлись, відкриваючи погляду ікла та зуби.

Для остаточної перемоги Орди над Альянсом знадобилися б тисячі битв — ні, тисячі перемог. Вона понесе за собою руйнівні наслідки. А якою буде винагорода? Пролити трохи альянсівської крові та спалити декілька міст? Ох, а як Орда святкувала б, блукаючи випаленими ущент домівками та оминаючи тіла своїх втрачених у бою близьких.

— Ти не Ґаррош Пеклокрик. Чому ж ти прагнеш знову спустити Орду в м’ясорубку?

Погляд Сильвани не похитнувся навіть перед лицем його гніву.

— Якщо б я пішла на мир з Альянсом, він протримався б рік?

— Так, — коротко мовив Завроклик.

— А два роки? П’ять? Десять? Півстоліття?

Завроклик усвідомив, що ось-ось потрапить у капкан, і йому це не подобалося.

— Ми боролися пліч-о-пліч проти Палаючого Легіону. Це породило зв’язок, який просто так не розірвати.

— Час рве всі зв’язки, — Сильвана нахилилася до столу, і її слова полетіли, наче стріли: — То в що ти віриш? Мир триватиме п’ять років чи п’ятдесят?

Він також нахилився, і його обличчя опинилося в декількох сантиметрах від її.

— Те, у що вірю я, Воєвождю, — не має значення. У що віриш ти?

— Я вірю, що вигнанці Ґілнеасу ніколи не пробачать Орду за вчинене нами. Я вірю, що живі люди Лордерону вважають неподобством утримання їхнього міста моїм народом. Я вірю, що древній розкол між нашими союзниками зі Срібномісяця та їхніми родичами з Дарнаса не заріс так швидко.

Сильвана посміхнулася. Ця посмішка була не надто приємною.

— Я вірю, що плем’я Темносписа не забуло тих, хто прогнав їх із рідних островів, — продовжила вона. — Я вірю, що кожен орк твого віку пам’ятає багаторічне відчайдушне ув’язнення в брудних таборах, виживаючи на людських об’їдках. Я вірю, що кожна людина пригадує оповіді про жахливу Орду, яка принесла руйнування під час свого першого вторгнення, і я вірю, що вони звинувачують у цьому кожного орка, попри все те, що твій народ зробив для спокутування своїх гріхів. Я добре пригадую, як ми з першими відреченими колись були вірними підданими Альянсу. Ми полягли за той стяг, а в нагороду на нас полювали, як на нечисть. Я вірю, що постійний мир з Альянсом буде лише на умовах Орди — після перемоги на полі бою.

— І, повіривши в це, дай відповідь, Завроклику: яка користь у відтягуванні неминучого?

«О духи, яка ж вона холоднокровна».

На мить між ними повисла тиша. Коли Завроклик заговорив, його голос став спокійнішим:

— Тоді нам варто обговорити підготовку до наступної війни, а не починати її сьогодні.

— Ми вже розпочали обговорення, — сказала вона. — Ти єдиний зі знайомих мені, хто зумів узяти і Штормовій, і Орґріммар, Завроклику. Ти сказав, прямий напад на Штормовій неможливий із нашими наявними силами. Чи така ж ситуація в Альянсу? Чи маємо ми в Орґріммарі достатньо військ, щоб відбити несподівану атаку?

— Ні, — відрізав Завроклик.

Він противився цій думці, але всі можливі контраргументи швидко розчинилися. Орґріммар був менш захищеним, ніж Штормовій. Його порт розкинувся за міськими стінами, а тому був вразливим. І громадянська війна проти Ґарроша Пеклокрика це довела. Знову проламати ворота Орґріммара було непросто — Завроклик сам роками працював над тим, щоб забезпечити їхню міцність, — але все ж можливо, і він знав, як це могло б статися.

«Затримати наш флот і сухопутні війська в Дуротарі та Азшарі, ізолювати місто, почати облогу з обох напрямів, почекати, доки його не поглине голод…»

Мій обов’язок — зробити так, щоб цього не трапилося, Воєвождю.

— А якщо все ж трапиться?

Завроклик гірко розсміявся.

— Тоді Орда увірветься в бій і того ж дня з честю помре, бо окрім повільної смерті серед цих стін нам більше нічого не залишиться.

Сильвана не підтримала його сміх.

— Мій обов’язок — не допустити цього.

— Той хлопчина зі Штормовія не піде війною завтра, — сказав Завроклик.

Її брови опустилися:

— З Ґенном Сивогривим над вухом? Побачимо.

Завроклик мав визнати, що це і справді була проблема. У самісінький розпал боротьби з Палаючим Легіоном Сивогривий розпочав полювання на Сильвану. Його наслідком було знищення кількох із небагатьох штормовійських повітряних суден.

Ходили чутки, що Сивогривий віддав наказ атакувати без дозволу Андуїна, але, наскільки було відомо Заврокликові, Сивогривого тоді не покарали. Такі знаки були тривожними, і кожне можливе пояснення вело до того ж висновку: старий ворґен завжди підштовхуватиме Альянс до війни з Ордою.

Очі Сильвани блищали.

— Однак хлопчик стає чоловіком. Що, як цей чоловік вирішить, що в нього немає іншого вибору, окрім як війни проти нас?

Вона вказала на карту. На території Сілітусу було велике позначення місця, де Темний титан проткнув планету.

— Незалежно від того, що я робитиму, це змінить баланс сил. Відомості про азерит надходять з усього світу. Ні ми, ні Альянс ще не знаємо про його остаточний потенціал, Завроклику. Ми лише знаємо, що він започаткує нове покоління ведення війни. Як війна виглядатиме через двадцять років? А через століття?

Голос Завроклика опустився до тихого хрипу.

— Сто мирних років — вартісна ціль.

Та як тільки слова вилетіли з його уст, він забажав повернути їх назад. Він знав, що Сильвана сказала б.

І він би погодився з нею.

Воєвождь не підвела:

— Якщо столітній мир закінчиться війною, що винищить обидві фракції, то була зовсім вартісна ціль. Це угода двох боягузів, які продали майбутнє заради тимчасового комфорту. Діти Орди, а також діти їхніх дітей, палатимуть, проклинаючи пам’ять про нас, — її голос став тихішим, але лише трішки. — Якби життя мало хоч краплю милосердя, ми з тобою прожили б у мирі до кінця наших днів. Ми вже достатньо воєн набачилися, але жоден із нас не бачив останньої.

«У цьому наші думки збігаються».

Це твоє остаточне рішення, Воєвождю? Ти ведеш нас до війни? Незважаючи на її ціну?

— Я бачу можливість. І мені потрібен план для її досягнення, — сказала Сильвана.

— А якщо в мене не вийде вигадати план?

— У такому разі, ми, звичайно, нічого не робитимемо.

— Тоді поясни цю «можливість», Воєвождю, — попросив він. — Бо я її не бачу.

— Ні, бачиш. Ти ж уже її назвав, — сказала вона. — Чому неможливо напасти на Штормовій сьогодні?

— Бо ми не маємо достатньо кораблів, — Завроклик ніяково поглянув на неї, намагаючись прочитати слова воєвождя між рядків.

«Як це стосується тієї можливості?»

Ми можемо використати судна або для транспортування, або для бою, але не для обох…

Відповідь врізала йому з такою силою, що він ледь не похитнувся. Його ноги помліли, і він був змушений спертися на стіл обома руками. За мить він знову глянув на Сильвану зі збліднілим обличчям.

Вона привела його до істини, яку він не бачив, і здалося, що змінився весь світ. Лиш секунду тому він усім своїм єством чув, що війна неможлива.

А зараз…

— Зрозумів, так? — тихо спиталася Сильвана.

Він нічого не відповів. Просто не зміг. Він був настільки зосередженим на захисті Орди від Легіону, що став сліпим перед наслідками тієї війни.

Роками відносини Альянсу та Орди були у своєрідній патовій ситуації. Обидві фракції були сильними та мали розміщені на всій планеті війська. Жодна дія не могла відбутися без миттєвої протидії. Ось чому Варіан Рінн прийняв рішення не знищувати Орду після облоги Орґріммара — бо знав, скількох життів він позбавить свій народ задля втілення цієї ідеї. І, озираючись назад, тоді померла б Азерот, оскільки спільна сила обох фракцій — й Орди, й Альянсу, — забезпечує виживання світу.

Але Розколоте узбережжя порушило баланс, чи не так? Катастрофічний контрудар проти Легіону знищив значну частину флотів обох сторін, а прийдешні місяці війни лише ускладнили ситуацію. Орда та Альянс усе ще мали сильні позиції на всіх материках, але їм не вистачало засобів для їхнього підсилення та передислокації військ на інший фронт.

«Поки ми не відбудуємо наші флотилії, відкриті моря залишаться неконтрольованими».

Але щоб це здійснити, потрібен не один рік. І як тільки це станеться, так, Орда й Альянс знову потраплять у патове становище, і ціна війни стане надто високою.

І, о духи, Сильвана мала рацію. Не було значення, як сильно Завроклик намагався заперечити її правоту. Війна одного дня прийде, і якщо дві фракції будуть сильними, вона зітре з лиця землі цілі нації. Скільки різних народів Азерот згаснуть у тій боротьбі?

«Але поки цього не сталося, обидві сторони мають вразливі точки й обмежений час, щоб використати їх на свою користь. За певну ціну ми можемо вижити».

Ти вважаєш, що ми можемо захопити Калімдор, — сказав він, — цілий материк.

Він не запитував. Головні сили Альянсу розташувалися в Східних Королівствах, ординські — у Калімдорі.

— Так, — Сильвана ледь нахилила голову.

Завроклик уже все обдумував. Де потрібно атакувати Орді? Гора Гіджаль? Острів Блакитного серпанку? Ні, у Калімдорі розташувався єдиний центр збройних сил Альянсу — там бойові одиниці були згрупованими та готовими до відправлення в будь-яку точку решти материка.

— Дарнас, — він видихнув, — Тельдрассіль, Світове дерево. Воєвождю, навіть якщо це можливо…

— А це можливо? Якщо ми поведемо армію в Темнобережжя для захоплення Світового дерева, чи зможе Альянс завадити нам?

«Ні. Ні, якщо атака спіткатиме їх зненацька. Якщо Орду не розіб’ють у Ясенодолі».

Верховний повелителю, — наполягла Сильвана, — кажи, що думаєш: це можливо?

— Це можливо, — відповів Завроклик. — Та не без серйозних наслідків.

— Воістину.

— Ми б виграли битву, та не війну, — сказав Завроклик. — Змінимо баланс сил

— Альянс відповість тим самим. І тоді наші народи в Східних Королівствах стануть вразливими до їхньої відплати.

— А, особливо мій, — сказала Сильвана.

Йому пощастило, що вона сказала це замість нього. Яку ціль Сивогривий вимагатиме атакувати силами Альянсу, як не Сильванин трон сили?

— Не знаю, чи зможемо ми вберегти Підмістя, якщо Альянс згуртується проти нас.

— А що, як ні? — Сильвана знову посміхнулася. — Що, як вони будуть розділені?

«Тоді переможцем вийде Орда».

А як це б мало статися? Якщо ми зненацька нападемо на дім нічних ельфів, весь Альянс шукатиме шляхи помсти.

— Спочатку так. Вони будуть наповнені гнівом та об’єднаються проти нашої агресії, — сказала вона. — Але що нічні ельфи бажатимуть найбільше? Вони вимагатимуть в Альянсу допомоги відвоювати їхній окупований дім.

«Але Альянс не матиме такої сили — не в Калімдорі. У них заслабий флот».

Ну ось, їй знову це вдалося. Вона відкрила його свідомості нову можливість, і світ зрушився з-під його ніг. Стратегічні можливості крутилися навколо нього, як Водоверть.

— Минуть роки, перш ніж вони зможуть навіть розглянути відвоювання Дарнаса.

— Ти розумієш, Верховний Повелителю, — сказала Сильвана. — Подумай. Що станеться далі?

— Вони можуть спробувати підкорити Підмістя… але Дарнас зіграє нам на користь. Нічні ельфи не допустять захоплення твого міста зі страху, що ти зруйнуєш їхнє. Така ж ситуація з нападом на Срібномісяць, — думки Завроклика так і вилітали. Вона має рацію. Цей план міг би спрацювати. — А навіть якщо Альянс усе ж вирішить відібрати Дарнас… Ґілнеас!

Погляд Сильвани сховався за передком її капюшона.

— Їхньої нації не стало багато років тому. Ґілнеасці розлютяться, якщо Альянс спершу допоможе калдорай, — відповіла вона. — Штормовійський хлопчина отримає політичну кризу. Він розумний, але не досвідчений. Що буде, коли Ґенн Сивогривий, Малфуріон Лютошторм та Тіранда Шелествітер усі вимагатимуть різних дій? Він не верховний король, яким був його батько. Повага, яку до нього проявляють інші — лише через ввічливість, а не обов’язок. Андуїн Рінн швидко стане лідером, який не зможе нічого вчинити. Якщо Альянс не виступить єдиною силою, кожен народ діятиме на користь власних інтересів. Усі армії повернуться додому, щоб захистити свої землі від нас.

— І тоді ти візьмеш Штормовій, — Завроклик був у захваті. Це було блискуче. Для знищення Альянсу не знадобиться тисяча перемог. Вистачить лише однієї. Всього єдиний стратегічний поштовх наносив би шкоди роками, якщо тільки вони не сотворять дива на полі бою.

— Ти знищиш Альянс зсередини. Його військова міць не матиме жодного значення, якщо члени Альянсу діятимуть окремо. Потім ми підпишемо мир з окремими націями, відриваючи їх від Альянсу шматок за шматком.

— Якщо ти хочеш, щоб твій ворог помер від втрати крові, нанеси йому невиліковну рану. Ось чому я потребую, щоб ти вигадав план, Верховний Повелителю, — сказала Сильвана. — Коли наш наступ розпочнеться, шляху назад не буде. Ми можемо розколоти Альянс лише у випадку, якщо наша атака на Дарнас не змусить їх об’єднатися проти нас. Це станеться лише за чесної перемоги Орди, а я не сліпа і знаю, що Орда не довірить мені вести таку війну.

І знову вона мала рацію. Завроклик підбирав свої наступні слова дуже обережно:

— На підготування знадобиться час. Можливо, у нас не вийде, бо Альянс спостерігає за кожним нашим кроком.

Посмішка Сильвани розширилася:

— Гадаю, їхні шпигуни невдовзі стануть нашими найкращими помічниками.

 

Частина II


Частина друга:

Похід на Сілітус

Шум зовні кімнати Завроклика розбудив його і змусив із ривком підвестися. З-за дверей несло кров’ю. Тхнуло ворогом.

«Альянс прийшов по мене».

Одним рухом він схопив кинджал, що лежав навпроти його ліжниці, та махнув ним на рівні колін. Якби хтось стояв край його ліжка, він би неодмінно поранився.

Лезо зачепило лише повітря. У покоях був тільки він.

З дверної рами визирнуло обличчя чоловіка, який на неї обперся.

— Доброго ранку, Верховний Повелителю, — промовив гість, сухо додавши: — й у вас хороший удар.

— Від тебе все ще смердить, як від людини, — Завроклик відклав свій кинджал. — Це небезпечно.

Натанос Гнилокрик вичавив із себе слабку посмішку, залишавшись у проході.

— Потрібно поговорити.

Завроклик одягнувся в широкі штани та приєднався до ловця. Ось-ось сонце вийде з-за обрію, тому небеса вже посвітлішали. Йому б однаково довелося невдовзі прокинутися.

— То що сталося? — спитався орк.

Натанос почухав підборіддя. Це був незграбний рух, наче той ще не звик до форми свого обличчя. Завроклик ніколи не запитував, як відречений ловець отримав своє нове тіло. Та й орк не був певен, що справді хотів це знати. Він усе одно не почув би правди.

— Впродовж ночі ми помітили п’ять шпигунів Альянсу.

Завроклик рохкнув, адже останнім часом це не було чимось особливими.

— То й що?

— Двоє з них намагалися піднятися вежею сюди, до ваших покоїв.

— Гм-м…

А ось це було незвичним. Схоже, вони намагалися прочитати хоч якогось листа з кімнати Завроклика.

— Якби вони отримали наказ дістати мою голову, вони б прислали більше. Їм вдалося сюди долізти?

Натанос похитав головою.

— Я все владнав.

— Невже?

Лиш тепер Завроклик помітив декілька мокрих плям на синьому плащі відреченого, які досі не висохли. Він вихопив кинджал з-за пояса Натаноса. Той звузив очі, але не опирався. Відречений ловець почистив лезо перед тим, як запхати кинджал назад у футляр, але зробив це не ідеально.

Завроклик оскалив зуби.

«Тому я й чув запах крові».

— Ти вбив обох?

Натанос забрав кинджал назад, а його багряний погляд глянув у інший бік.

— Одного. Людину. Йому ні́чого було мені сказати.

Ці слова означали, що він катував шпигуна перед тим, як його вбити.

— Інший, гадаю, калдорай. Вони вправні вночі. Тому він зумів втекти.

— Добре, — різко мовив орк. — Потрібно нав’язати альянсівцям думку, що все в них під контролем. Воєвождь наказала тобі не полювати на шпигунів. Виконуй.

— Вони не знайдуть його тіло, — сказав Натанос.

— А їм і не треба.

Шпигуни зникають тільки з двох причин: або вони переходять на бік ворога, або їх вбивають. Жодна людина не приєднається до Орди.

«Жодна жива людина», — виправив себе орк.

— Як тільки ще раз дістанеш когось, дай їм втекти, зрозумів? Вдай, що вони самі відірвалися від тебе.

— Слухаюся, мій повелителю. — Натанос спокійно схилив голову. — Ваші розмови з воєвождем… з ними все гаразд?

Завроклик стишив голос.

— Що вона тобі сказала?

Натанос промовчав, але цим було все сказано.

«Йому нічого не відомо».

Завроклик нахилився до нього впритул, прогарчавши:

— Ти ж достатньо розумний, щоб не говорити про такі речі відкрито.

Натанос не здригнувся.

— Ніхто ж не підслуховує. Якщо я поряд із вами чи охороняю кімнату, у якій ви перебуваєте, Альянс не почує жодного вашого слова. Зате вони чутимуть усе інше.

Це була не зарозумілість. Натанос володів вмінням йти туди, де він був зайвим, і відлякувати тих, хто намагався робити те саме. Також він був найближчим радником воєвождя. Якщо він і справді нічого не знав, це був гарний знак. Сильвана була щирою. Вона полишила все на Завроклика.

Орк вирішив цим скористатися.

— Сілітус, — сказав він.

Слово викликало косий погляд:

— А що із Сілітусом?

— Сілітус, — повторив Завроклик. — Запам’ятай це слово, але ніколи не вимовляй його вголос.

Натанос легенько посунувся, повертаючись тілом до орка:

— Територія навколо меча під контролем, хіба ні? Чи щось трапилося?

— Ні, ти впевнився, що Сілітус та поклади азериту зосередилися в руках Орди, — легко промовив Завроклик. — Я хочу, щоб так і залишилося. Тому я відправлю кілька сотень солдатів через декілька днів на південь. Вони забезпечать шлях та укріплять нашу оборону коло меча.

Натанос засумнівався в кожному слові, але вирішив підіграти:

— Забезпечити шлях? Для кого? Скількох ще ми відправляємо?

— А скільки, гадаєш, було б достатньо?

— Жодного, — миттєво сказав відречений. — Орді не слід марнувати своє військо в пустелі, де Альянс навіть не має наміру пхати свого носа. Це розпорошить наші сили в час, коли ворог нишпорить нашим містом.

Завроклик ледь знизав плечима.

— Можливо, Воєвождь погодиться з тобою. А, можливо, я однаково відправлю туди війська через місяць.

Орк уважно вдивлявся в обличчя Натаноса. Невмерлий кліпнув раз, другий і нарешті кивнув.

— Може, мене це й не втішить. Але в інтересах служіння Орді я, мабуть, триматиму свою думку при собі. Окрім деяких випадків. Напевно, я виказую недовіру надто часто — там, де ворожий погляд має нагоду її спіймати.

«Він розуміє».

— Але найважливіше, — сказав Завроклик, — Альянсу стане цікаво, чому ми рушаємо туди саме зараз. Що спровокувало мене до таких дій? Уся Орда думатиме про те ж. Збільшиться кількість запитань та чуток. Альянс піде на будь-що, аби дізнатися правду.

Очі Натаноса звузилися. Якби була відповідь на це питання і якби Орда знайшла вагому причину відправити туди війська, він уже б про них знав.

— І коли вони не зможуть знайти відповідь навіть із їхньою армією шпигунів, їх сколихне тривога.

— Я не можу передбачити їхніх дій, — сказав Завроклик, — але вони обов’язково щось здійснять. Можливо, це подарує можливість.

— Не зовсім схоже на план, — зазначив Натанос, але кутики його рота здригнулися. — Проте стратегія потішна. Таким я надаю перевагу.

На цій ноті він розвернувся й пішов, зникаючи в проході вежі. Тепер були три особи в Орґріммарі, які розуміли, що за обман спробує втілити Завроклик. Це коло трохи розшириться протягом наступних трьох тижнів, але не сильно. На багатьох збільшитися воно не могло.

Аби завоювати Дарнас, Завроклику знадобилося б мобілізувати Орду до війни. Тисячі солдатів готуватимуться в довгий похід, збираючи нескінченну кількість запасів і тренуючись до різних типів бою. Йому не вдасться приховати це від Альянсу. Він майже очікував, що Штормовій оцінював військо Орди та її запаси точніше, ніж він сам. Він навіть чекав, що Альянс спостерігатиме за кожним кроком Орди під час її походу, користаючи будь-яку нагоду зламати осі її возів, знищити озброєння чи заподіяти інші схожі дурниці.

То як тоді такий напад міг стати несподіваним?

Якщо розвідка Альянсу розповідатиме не ту історію, — сказала Сильвана.

Вона мала рацію. Щоб ця кампанія досягла успіху, шпигуни Альянсу мали стати найбільшим козирем Орди. Вони повинні сказати Штормовію, що Орда націлилася далеко на південь, а не на захід, і що вони готуються до війни, яка відбудеться за декілька років, а не тижнів.

Настав час братися за роботу.


* * *

Погляд квартирмейстера Нарґола вп’явся в аркуш пергаменту з виразом наростаючого жаху.

— Звідки надійшов цей лист?

— Верховний Повелитель Завроклик, — сказав посильний троль.

Орк почухав підборіддя.

— Він хоче більше, ніж я маю. Мені доведеться перенести терміни доставки провізії. Ми відвалимо чимало золота купцям за використання їхніх возів. Ковалі працюватимуть день і ніч. І навіть за такого підходу я витрачу на все це два місяці.

«І це можна буде вважати чудом».

Ти маєш міс’яць, — мовив троль.

Що?

Нарґол ще раз глянув на пергамент. Цих припасів було достатньо, аби годувати половину армії Орди впродовж цілого року.

— Що планує Завроклик?

Троль лише знизав плечима.


* * *

Диво, що цей вибух нікого не повбивав. Ковальня заіскрила, засвистіла, і з неї плинув розплавлений метал, даючи всім достатньо часу, щоб покинути приміщення перед тим, як вона остаточно тріснула, наповнюючи «Палаюче Ковадло» розжареними уламками.

Майстер-коваль Са́ру Сталегні́в покинув будівлю цілим, і одразу ж почав базікати:

— Один із моїх учнів, певно, задовго плавив скверносла́нець. Ви знаєте, як ця демонічна сталь себе поводить.

Шум сколихнув півміста, а вибух сильно пошкодив інтер’єр будівлі. Одразу ж поповзли чутки, що ковальня стала жертвою альянсової диверсії.

— Маячня якась, — казав Сталегнів усім, хто його слухав. — Це лише один із моїх дурнуватих учнів — трапляються й помилки.

Навіть верховний повелитель Завроклик спустився, аби оглянути пошкодження.

— Орґріммар поважає кожного коваля та кожну кузню, — проголосив він, — і я прослідкую, аби за тиждень усе відремонтували, щоби було, як новеньке.

Він навіть завірив свою обіцянку письмово: «Кожна крихта азериту, що була втрачена під час вибуху, скоро буде відшкодована».

Спантеличення огорнуло Сталегніва. Він би прийняв кожну унцію азериту, до якої міг добратися, але того дня азериту в кузні не було. У цьому він був певен. Мабуть, Завроклик володів хибними даними.

Майстер-коваль подумав: «Тоді, знову ж таки, якщо мене знатимуть в Орґріммарі як єдиного коваля, що вміє кувати азерит, це лише на користь моїй репутації».

Він зберігав лист у шкіряній сумці, схованій за пластиною під його улюбленою ковальнею. За кілька днів він помітив на ній подряпину, наче хтось силою її відкрив, щоб зазирнути всередину. Але нічого не було вкрадено. Усе, включно з тим листом, лежало саме там, де Сталегнів запам’ятав.

Що ж, можливо, лист був не в тій кишені, проте…


* * *

Сильвана Вітрогін глибоко вдихнула та з шипінням розчаровано видихнула.
— Якщо в нас немає інших варіантів, я впораюся з ними сама.

Завроклик певну мить мовчав. Це була погана ідея, але на той час вона була найкращою.

Вони із Сильваною обговорювали стратегію й тактику цілими днями, і стало ясно, що було дві величезні й неминучі слабкі точки в їхньому плані — Малфуріон Лютошто́рм і Тіранда Шелестві́тер. Лідери нічних ельфів були могутніми, небезпечними та, мабуть, навіть непереможними на полі бою. Неважливо, наскільки сполоханими будуть калдорай тим нападом, — ці двоє стануть жахіттям для Орди, як тільки розпочнеться битва. Вони жили вже так довго та пережили так багато, тому Завроклик повинен був урахувати можливість, за якої ці двоє спроможні стримувати Орду достатньо часу, потрібного Альянсові, щоб надіслати підпомогу. Зрештою, Ясенеді́л був їхньою землею. Тому вони піднімуть на свій захист саму природу.

Сильвана, можливо, могла б впоратися з одним із них, але навіть вона знала, що брати їх на себе було б… не ідеальною тактикою. Дезінформація була не надто корисною у вирішенні дилеми. Яку байку можна було б згодувати стаду альянсівських шпигунів, аби Дарнас вирішив, що обом його лідерам необхідно триматися якомога далі від війни, як тільки вона розпочнеться?

— Дочекаємося сприятливої можливості, — пробуркотів Завроклик. — І якщо вони нам її дадуть, скористаємося.

Сильвана погодилася.

Вони продовжували зустрічатися щодня. Це помітили, тож треба вигадати пояснення. Завроклик намагався обережно його продумати. Він ніколи не перечив воєвождю, а навпаки відкрито висловлював їй свою вірність, як будь-який поважний орк. Але також він пильнував, щоб кожну зустріч із нею він покидав помітно розбитим і приниженим.

І це спрацювало. Сильвана показала йому сувій ординського шпигуна зі Штормовія.

— Альянс підозрює, що ми з тобою щодня деремо одне одному горлянки, — сказала вона та з ноткою іронії додала: — Ще вони вірять, що ти, попри моє занепокоєння ситуацією, потужно підштовхуєш нас до відкритих військових дій.

Натанос, очевидно, перевершив сам себе у своїх фальшивих скаргах. Шпигуни полювали за прихованими відомостями й не вірили майже нічому з того, що чули. Їх неможливо було обдурити, брешучи напряму. Їх можна ввести в оману лише закопавши брехню так глибоко, щоб дістатися до неї коштувало багатьох зусиль і особистого ризику. Бо природньо вірити, що таємниці, які ворог відчайдушно намагається сховати, — правдиві. Ця упередженість проникала до всіх звітів, які шпигуни надсилали своїм керівникам.

І було легко повірити в те, що Заврокрик лютує під командуванням Сильвани Вітрогін — бо певним чином, так і було. Тому природно, що старий орк прагнув пролити кров у бою, поки Королева Банші шукала переваги, працюючи в тіні, бо саме так ці двоє зазвичай вели війну в минулому. Вони зовсім не схожі. Вони вийшли з різних народів. Вони дивилися на цей свій по-різному. Тому не дивно, що всі ці дні вони сперечалися.

Можливо, Альянс повірив би навіть у те, що Завроклик хотів вирушити до Сілітусу, лиш би якомога далі від неї втекти.

І якби Альянс у це повірив, що б вони подумали про всю іншу здобуту ними інформацію?


* * *


— Кожен, хто вб’є шпигуна Альянсу, отримає тисячу золотих монет, — прогримів Завроклик.

Приголомшений гомін пронісся рядами завмерлої перед ним орґріммарської варти. Ця винагорода була значно вищою, ніж будь-яка запропонована до цього.

— Це наше місто. Але якщо Альянс наполегливо бажає залишитися, ми приймемо їх щедро й гостинно, — промовив із глузливою посмішкою Завроклик.

Він махнув рукою позаду себе, вказавши на Твердиню Ґроммаша. Десяток блискучих паль грізно звисав із верхів’я п’ятнадцятиметрової вежі.

— Ось, на що ми нанизимо їхні голови! Кращого краєвиду Орґріммара годі й шукати.

Варта захоплено загомоніла. Завроклик міг помітити, що багато хто з них уже обдумував способи розтратити цю тисячу золотих. Дуже шкода, адже він сильно здивується, якщо бодай на одному списі висітиме ворожа голова.

Альянс, швидше за все, зверне увагу на дещо інше: чи не пропонувала воєвождь декілька днів тому п’ятсот золотих за зловленого шпигуна? Завроклик подвоїв винагороду, але вимагав, щоб шпигунів було вбито, а не взято в полон. Він хотів, щоб напруження зросло, і непомітно протистояв власному воєвождю, щоби втілити свою ідею. Ознаки розлому між лідеркою та її командуючим були найкращими новинами, про які міг відзвітуватися ворожий агент.

Сильвана була задоволеною.

— Ти гарно навчився вводити в оману, Верховний Повелителю, — сказала вона. — Але який наступний крок? Дозволимо світові думати, що прірва між нами стає ширшою?

— Маєш щось на думці? — спитав Завроклик.

— Між тобою та Натаносом має дійти до кулаків. Публічно.

Заврокликові це сподобалося.

— Варто його попередити. Якщо Гнилокрик подумає, що ми б’ємося направду, він може змусити мене його вбити.


* * *


Натанос підняв голову:

— Як сильно мені можна вас ударити, Верховний Повелителю?


* * *


— Охороно! Охороно! Допоможіть! — кричала Морка.

«Я піймала одного, — із відчуттям задоволення подумала вона, — я піймала шпигуна».

Морка помітила легке мерехтіння близької до неї тіні. Вона запустила свій щит і влучила в ціль, запаморочивши негідника.

Тепер той гном борсався у її руках, шарпаючись та вириваючись із більшою силою, ніж властиво такій малій істоті. Його голову огорнув чорний плащ, а кинджал відлетів надто далеко.

«О духи, а він прудкий!»

Морка скористалася своєю вагою, аби притиснути гнома до землі. Вона не звернула увагу на глибокі подряпини на своїй руці від нігтів розбійника. Стукіт кроків означав, що підкріплення може прибути будь-якої миті. Її рука зі всіх сил намагалася дістати один із топорів з-за свого пояса. Вона сподівалася зрубати його голову до того, як хтось інший відбере її трофей.

— Я зроблю це швидко, — глузливо мовила вона йому у вухо. — Там уже вістрі стигнуть…

Лезо прилягло до її горлянки.

— Пусти його. Повільно, — мовив голос.

«Ну звичайно. Звичайно їх було більше».

Вона відчула запах людини. Лезо впилося у її шию достатньо сильно, аби пішла кров. Один рух, і її вени зустрінуться з повітрям, а опісля швидко прийде смерть.

— Негайно відпусти, — наполіг голос.

Орчиця вишкірила зуби, але її таки зловили. Вона відпустила гнома. Той навіть не глянув назад і розчинився в тіні.

Людський голос продовжив:

— А тепер зроби крок назад зі мною і…

Вона схопилася за зап’ястя супротивника і відтягнула його. Ніж впав на землю.

Проте іншою рукою нападник жбурнув їй у вічі порох. Речовина вибухнула — раптовий спалах засліпив та ошелешив її. Вона впала на землю, тримаючись за вуха та не чуючи власного крику. Коли інші руки згодом схопили її за плечі, вона намагалася відбитися, поки не зрозуміла, що над нею стояли орк і таурен. Союзники. Друзі. Вони допомогли їй підвестися й почекали, поки мине запаморочення.

Перед очима Морки стояла багряна пелена. Сором, лють та приниження боролися в її душі.

— Вони втекли, — прогарчала вона.

Інші вартові відправилися на пошуки шпигунів, а вона сиділа тут, розлючена сама на себе. Вона тремтіла від зосталої слабкості, поки інший вартовий перев’язував її подряпини на руці та шиї.

Людське лезо досі лежало на землі, тож вона підняла його та оглянула. Дивно. Це орґріммарська сталь.

«Звідки вона в людини?»

Наступна година минула, наче в тумані. Морка залишалася на місці, розглядаючи ніж, аж поки її не побачив офіцер.

— Верховний Повелитель Завроклик хотів би з тобою поговорити, — сказав Натанос Гнилокрик.

Вона не знала відреченого особисто, але чула про його репутацію. Та й голос його їй був знайомим. Схоже, сьогодні він шкутильгав.

«День може стати ще гіршим».

Блукали чутки, що Натанос та Завроклик дали одне одному прочухана біля Твердині Ґроммаша. Перебувати з ними обома в одному місці могло стати неприємним досвідом. Морка вгамувала свою стурбованість:

— Звичайно. Показуйте дорогу.

Вона пішла за ним до Долини Духів. Він відгорнув полу шатра та жестом наказав їй увійти всередину.

Морка тремтячи зайшла. У шатрі лежав поранений орк: йому перев’язали рани, й він спокійно спав. Верховний повелитель Завроклик сів, схрестивши ноги, й обперся спиною об полу. Одне його око було спухлим.

— Ти та, що спіймала шпигуна? — запитався він.

— Майже спіймала, повелителю, — відповіла Морка.

Чи пам’ятав її Завроклик? Виглядало, наче не ні, і це викликало в неї полегшення.

— З ним був напарник. Я дозволила їм втекти.

— Ти не перша. Сідай.

Він зачекав, поки вона зручно вмоститься. Вказавши на пораненого орка, Завроклик мовив:

— Шпигун, з яким ти зіткнулася напередодні, напав на цього орка. Він посланець і доставляв важливі для мене повідомлення.

Вона скривилася:

— Він житиме?

— Так, але, боюся, шпигун втік з усім, що відібрав, — Завроклик нахилився вперед. — Ти бачила другого шпигуна? Того, що напав на тебе?

Морка похитала головою.

— Лише людський запах. При собі він мав ось це, — вона показала ніж. — Лезо марковане орґріммарським ковалем. Мій чоловік міг виготовити такий ніж. Чому б ним користуватися людині?

— Цікаве запитання. Гнилокрику! — нечітка посмішка промайнула обличчям Завроклика.

Відречений просунув голову в намет:

— Так?

— У цієї вартової твій кинджал, — сказав Завроклик.

Рот Морки ворухнувся, але вона промовчала.

«Що він щойно сказав?»

Натанос нахмурився і простягнув руку. Морка без зайвих слів віддала йому клинок, і Натанос знову покинув намет.

Завроклик уважно спостерігав за її реакцією. Морка й не знала, що йому сказати — точніше, те, що вона хотіла сказати, могло б стати причиною її страти за непокору.

— Повелителю, я…

Він підняв руку.

— Нам було необхідно, аби той шпигун утік. Альянс має побачити, що він украв, — сказав тихо Завроклик. — Ця інформація важлива. Мені шкода, але знай ось що: ти зробила все дуже й дуже добре.

— Дякую, — промовила вона голосом спокійнішим, ніж її почуття.

— Тобі довіряють велику таємницю, — продовжив Завроклик, — і ти показала себе вправною. Це заслуговує на повагу. Мені будуть потрібні особисті гвардійці для нового військового завдання. Чи не хотіла б ти стати однією з них?

«Замість протирання штанів на кренеляжі ще один рік? Звичайно».

Її збентеження та лють трохи стихли, але вона не знала, як відповісти.

Завроклик змінив тему:

— Ти казала, у тебе є чоловік. Він коваль?

— Так, Верховний Повелителю.

— А дітей маєш?

— Вісьмох, — відповіла Морка.

Очі Завроклика розширилися від здивування.

— Вісьмох! О духи… Мені ніколи не стало б духу навіть спробувати завести стількох! Послухай ось що: ми з тобою пліч-о-пліч билися в Розто́ці, і я сподіваюся, що битимемося знову. Невдовзі, як і тоді, ти станеш очевидцем перемоги, якою твої діти пишатимуться.

Без жодних роздумів Морка спиталася:

— А я вбиватиму альянсівців?

— Так, вбиватимеш.

— Тоді я згодна, Верховний Повелителю, — сказала вона.

— Будь готова. Ми мали б відправитися в похід через декілька тижнів. Але це може статися набагато раніше.

Лише наступного дня вона усвідомила, що Завроклик не питався й сам згадав, що вони разом воювали в Розтоці.

«Він таки пам’ятає нашу розмову на кренеляжі».

Вона відчула, як їй неймовірно пощастило, що він дав їй другий шанс.


* * *

Воєвождь була в глибоких роздумах.
— Альянс проковтнув наживку, — сказала Сильвана. — Але, схоже, ми надто поспішаємо.

Поблизу Завроклик майже розсміявся.

«Вона занепокоєна, що ми надто поспішаємо?»

Це більше, ніж ми могли б навіть мріяти. Альянс не тільки попався на гачок — він залишив двері відчиненими. Вони навіть не уявляють, що ми плануємо!

Воєвождь щойно отримала шокуючі новини від своїх шпигунів. Тривога в Штормовії щодо очевидної уваги Орди до Сілітусу зросла настільки, що вони попрохали нічних ельфів послати туди їхній флот і пильнувати за пересуванням ординських військ. Навіть зараз більшість суден калдорай пливли до Фераласу з намірами зайняти позицію високо на пагорбах навколо меча Сарґераса.

Завроклик і не здогадувався, що вони проведуть такий маневр, але був щиро вражений. Це був блискучий стратегічний хід: зайняти захищену локацію на височині, стежити за ворогом і мати позицію, з якої можна перемістити сили до Сілітусу… якби Орда справді відправляла туди свої війська. Це був хитрий і набагато рішучіший хід, ніж він очікував від Андуїна Рінна.

І, на жаль для Альянсу, на цьому на завершилося. Тіранда Шелествітер мала намір залишитися в Штормовії на декілька тижнів, аби скласти довготривалу стратегію проти дивних маневрів Орди. Вона вже покинула Дарнас, а тому це був ідеальний момент для нападу.

Але воєвождь із невідомих причин вагалася.

— Ти хотів розпочати атаку через три тижні, Верховний Повелителю, — сказала вона.

— Тоді я думав, що нам треба впоратися з Тірандою та Малфуріоном. Тепер нам треба стримати лише одного, — відповів той. — У нас буде трохи менше військ, готових до битви, але нас досі більше, порівнюючи з нічними ельфами — вісім до одного замість дванадцяти до одного.

Сильвана обдумала його слова.

— Що заважатиме Тіранді повернутися і вступити в бій? Миттєво перемістити армію зі Штормовія неможливо. А ось одну особу — набагато легше, — сказала вона похмуро.

Такий розвиток подій був можливий, і Завроклик це усвідомлював, але малоймовірний.

— Скількома невинними життями пожертвує Тіранда, аби вбити декілька наших солдатів? — спитався він. — Перед нею постане це запитання. Вона не знатиме про напад, поки він не почнеться. Коли Штормовій нарешті розбереться, буде очевидно, що ми візьмемо Дарнас. Тіранда може призупинити нас, увірвавшись до бою після того, як ми пройдемо крізь більшу частину їхніх територій, або ж вона може використати свою силу для пришвидшення евакуації та зцілення поранених. Якщо вона не віритиме, що зможе зупинити нас, у неї не буде вибору. Вона рятуватиме своїх людей.

Нарешті заговорив Натанос:

— І в тебе з’явиться можливість вполювати Малфуріона, коли він буде сам, Воєвождю.

Погляд Сильвани змусив Завроклика зупинитися. Вона була більш роздратована, ніж він очікував. Якби Орді вдалося вбити й Тіранду, і Малфуріона, то так, це була б велика перемога, яка б ослабила Альянс. Проте ціллю було захоплення Світового дерева. Цей клин розділить Альянс, і не важливо, хто керуватиме нічними ельфами.

Завроклик не вперше подумав, що Сильвана не розповідає йому всього.

«Це має значення? — спитався він сам себе й одразу ж вирішив: Ні».

Вона не брехала про значущість цієї місії, і якщо в неї були якісь наміри поза прийдешньою битвою, що ж… вона була воєвождем, хіба ні?

Сильвана в роздумах била пальцями по столу.

— Нам потрібно зробити так, що Тіранда не повернеться. Евакуація калдорай допоможе, якщо вони використають усі ресурси, аби вивести свій народ зі Світового дерева до нашої висадки, правильно?

— Вважаю, так, Воєвождю, — сказав Завроклик.

Такий хід подій зменшить кількість полонених, про яких доведеться турбуватися Орді та зменшить кількість воїнів на передовій, аби убезпечити евакуацію. Це означатиме, що більшість чародіїв Альянсу залишаться на Тельдрассілі допомагати замість того, щоби доєднатися до бою в Ясенедолі.

Вона вказала на карту. Темнобережжя.

— Потрібно їх налякати перед тим, як ми сюди прибудемо. Якщо вони вирішать дати відсіч, а не втекти, останній ривок цього бою буде хаотичнішим, ніж усі інші, — сказала вона. — Що нам зробити, щоб цивільні Тельдрассіля зосередили свої думки лише на втечі?

Натанос пробурчав:

— Загроза неминучої смерті творить чудеса. Чи можемо ми привезти із собою твою нову чуму, Воєвождю?

— Ні! — вибухнув Завроклик. — Аж ніяк ні, клятий йолопе! Якщо ми вб’ємо всіх на Світовому дереві, самі проти себе об’єднаємо весь Альянс!

— Я пропоную лише пригрозити, а не використати, — сказав Натанос.

— Не спрацює, — сказала Сильвана.

Здалося, ніби вона над чимось замислилася, але за мить похитала головою.

— Завроклик має рацію. Альянс ніколи не повірить, що ми нею скористаємося. Це нечувано. Стерти ціле місто в такий спосіб — пустий блеф.

— Облогова зброя, — раптово сказав Завроклик. — Подвоїмо кількість облогових машин.

Він підійшов до мапи та приступив до розставляння кам’яних фігурок на Темнобережжі.

— Якщо ми перекинемо достатньо облогової зброї до Темнобережжя й направимо її в бік Дарнасу, ми виграли. Якщо вони чинитимуть опір, ми безкарно сипатимемо їм на голови смерть. Вони приймуть битву перед Темнобереженням, не після. Вони радше підуть на евакуацію, ніж дозволять, щоб останній бій знищив їхній дім. Коли ми прибудемо, оборони дерева вже не залишиться.

Натанос вивчив карту та кивнув.

— Він має рацію, Воєвождю.

Сильвана це обдумала.

— Техніка нас сповільнить. Скомандуй вартовим, щоб тримали команди облогових машин у безпеці, оскільки вони будуть першочерговими цілями для калдорай.

Нарешті, кивнула й вона.

— Але це має спрацювати. Пускай цей план у дію, Верховний Повелителю. Розпочинаємо через тиждень.

Завроклик постукав сокирою об обладунки.

— За Орду, — сказав він.

Вона усміхнулася, почувши це:

— За Орду.


* * *

Протягом дня Завроклик почав розкривати свій справжній план тим, хто мав першими піти в наступ. Знадобилося багато часу на інструктаж величезної кількості розбійників у питаннях будь-якого плану. Це не ті особи, які були в захваті від юрби чи настанов, тому йому доводилося говорити з ними по двоє. Натанос був у іншому місці, даючи інструкції ще двом. У такий спосіб удвох вони могли підготувати кілька сотень до кінця тижня.

Викладення основ займало три хвилини. Диверсанти Орди нападатимуть на кожен патруль і заставу нічних ельфів одночасними ударами по всьому Ясенедолу. Принаймні, такою була мета. Пришвидшення виконання плану означало зменшення часу на розвідку та підготовку. Завроклик зрадіє, якщо половина ударів по позиціях ельфів будуть успішними. Але він не показував цього своїм солдатам.

— Є питання? — спитав Завроклик двох розбійників, що стояли перед ним.

Звісно, що в них були запитання. Перший розбійник, сін’дорай на ім’я Лораш Сонцесяйний, вказав на мапу, що лежала на столі. На ній були умовні позначення застав нічних ельфів та шляхи пересування їхніх патрульних у Ясенедолі — принаймні ті, що були відомі.

— Ви просите нас почати війну з Альянсом, — сказав він.

— Це тебе турбує?

Брови Лораша сіпнулися.

— Аж ніяк. Проте ви не обіцяєте нам достатньої винагороди. Якщо сподіваєтеся, що ми розпочнемо атаку тієї ж миті та того ж дня… — він зітхнув. — Дехто з нас змушений буде наступати в невдалий момент. А це величезний ризик.

Завроклик обміркував його слова.

— Я довірив вам уже стільки інформації й можу поділитися ще. Ось наша кінцева ціль.

Він постукав по карті. Дарнас.

А потім він просто чекав.

Розбійники не з тих, кого легко вразити. Завроклик із насолодою спостерігав, як розширювалися їхні очі, як вони роззявляли свої роти та кидали одне на одного перелякані погляди. Лораш навіть засміявся уголос, розтягнувши на обличчі лиху посмішку.

Завроклик почекав, доки ті як слід перетравлять новини.

— Світове дерево має стратегічне значення, тож Орда його збереже. Місто Дарнас заповнене колосальною кількістю безцінних скарбів. Здебільшого вони не мають стратегічного значення, а тому Орда не має потреби їх зберігати. Ті, хто приймуть ризик в ім’я Орди, отримають нагороду, можу вас запевнити.

Інший розбійник, відречений на ім’я Рифен, виглядав щасливим. Лораш мав ще одне питання:

— Якщо ми націлені на нічних ельфів, припускаю, до них долучиться й Малфуріон Лютошторм.

— Тебе не проситимуть кидати йому виклик, — сказав Завроклик.

— А що, як мені хотілося б? — спитався Лораш.

Рифен фиркнув і похитав головою, але нічого не сказав. Завроклик розкинув руки, натякаючи на вседозволеність.

— Якщо ти переможеш у бою з Малфуріоном Лютоштормом, тебе винагородять, — відповів він. — Але, усе ж, я раджу уникати цієї сутички.

У цих двох більше не залишалося жодних сумнівів.

«Двох завербовано, але попереду залишилося ще багато розбійників».


* * *

Цей день настав. Багатотисячна армія прокинулася на світанку, зібралася за Орґріммаром і розпочала завантажувати припаси для довгого та нудного маршу в Сілітус. Жоден з них відкрито не висловлював якогось невдоволення, але Завроклик ловив вухами ледь чутне бурчання про це завдання.

Він не міг звинувачувати їх. Вони вважали, що Завроклик переводить величезну частину ординських сухопутних військ до Сілітусу терміном від шести місяців до року. Патрулювання пустелі місяцями мало бути мукою.

— Сподіваюся, Альянс нападе на нас, — почув він стогін одного орка. — Ми всі знаємо, що рано чи пізно це станеться.

Він з усіх сил намагався тримати свій вираз обличчя під контролем. То був початок нової ери Орди на Азерот. Завдяки цій перемозі вони забезпечать власне виживання на сотні поколінь, і якщо їм не вдасться втриматися в цьому світі довше, що ж, в ім’я духів, Завроклик більше нічого не міг вдіяти.

Більшість жителів Орґріммара вийшли подивитися на відхід армії. Усіх переповнювала цікавість: Орда не зовсім розуміла, що такого важливого в Сілітусі. Була надія, що Альянс так само збентежений.

Крізь натовп вояк до Завроклика пробилося знайоме обличчя. Орк широко усміхнувся.

— Старий друже, радий тебе бачити, — сказав Завроклик.

Бейн Криваве Копито, верховний ватаг тауренів, міцно схопив його за передпліччя.

— На війну, і знову без мене? — спитався він із напускною печаллю.

— Якщо хочеш місяцями сидіти в пустелі, я тобі завжди радий, — легко сказав Закроклик.

— То ось, куди ви прямуєте? — його інтонація не змінилася ні на тон, але очі стали крижаними.

Завроклик не дозволив собі виказати здивування.

«Бейн знав справжній план», — усвідомив орк.

Він не знав як, але інтонація тауренового голосу дала зрозуміти, що він таки про щось знав.

«Мені варто припинити його недооцінювати».

Врешті-решт, він був сином Керна, ще й не дурним.

— Це закінчиться раніше, ніж думає більшість, — спокійно промовив орк.

— Здебільшого ординці не розуміють ціль цієї місії. Чи те, чому вона має бути виконана саме зараз, — сказав Бейн.

Він мав на увазі «І я також не розумію».

— Впевнений, вони зрозуміють, і дуже скоро, — сказав Завроклик. — Зараз з’явилася можливість, а за обрієм назріває небезпека. Краще швидко з нею покінчити.

— І без проблем, сподіваюся, — мовив Бейн. — Скажи, це твій план чи воєвождя?

— Мій, — лаконічно сказав Закроклик.

Таурен явно заспокоївся, почувши ці слова.

— Тоді бажаю тобі добра. Бийся з честю, друже. Лок-тар оґар.

— Лок-тар, — відповів Завроклик.

Настав час вирушати в дорогу.

Завроклик віддав наказ величезній армійській колоні — усім возам, облоговій зброї та піхоті, — відправлятися в похід. Бейн відступив назад, не відриваючи своїх очей від Завроклика навіть тоді, коли колона розтяглася в далину.


* * *

Натанос їхав возом одразу позаду Завроклика.
Гнилокрик мав визнати, що воєвождь правильно вчинила, доручивши всі важелі цього плану оркові. Завроклик вивчив мистецтво війни ще до того, як навчився ходити, і це відчувалося. Його репутація та спадщина були справді заслужені. Він багато чим пожертвував заради власного народу, й Орда довіряла йому приймати правильні рішення навіть у темні часи.

«
І хоч Сильвана здобувала цю репутацію вже тисячу разів поспіль, їй ще досі не довіряють».

Надто багато ординців були недалекоглядними та безвольними. Сильвана бачила, що існує за межами життя. Вона знала, що чекало на кожного по той бік. Що ще вона могла вдіяти, окрім як скористатися тим знанням? Якщо її дії інколи здавалися жорстокими, що ж, саме життя було жорстоким. Існування — швидкоплинним. Її плани маячіли над горизонтом смертності, і багатьох це лякало.

Але не Натаноса. Це його захоплювало.

Завроклик вивернувся на своєму місці, дивлячись на Натаноса.

Відречений підняв голову.

«Зараз?»

Завроклик у відповідь кивнув.

«Зараз».

Стояв південь. Орда перебувала на півшляху до перехрестя, що вело до Степу. Без відому для майже всіх у цій колоні розпочався перший наступ проти нічних ельфів. Якщо все йшло згідно з планом, нічні ельфи вже вмирали. Невдовзі почнеться паніка. Після неї — контратака. Потім відчай, бо Сильвану Вітрогін не спинити, і калдорай у серцях про це знали.

Натанос не багато мріяв, але в уяві він бачив перемогу. Скоро він стоятиме під гіллям Тельдрассіля, йтиме дорогами Дарнаса і відбиратиме життя в калдорай на їхній власній землі. Лишилося тільки зачекати. Це станеться просто тому, що так воліла Сильвана.

Він не мав жодних сумнівів. Ні в ній, ні в цьому плані.


* * *

Лорашу було шкода цей загін калдорай. Лідерка гнала своїх підлеглих лісом туди й назад, наче вони були новобранцями, яких обов’язково треба привести до форми нещадними вправами. Наскільки Лораш міг довіряти своїм очам, це були досвідчені ветерани, а не вояки, які ось-ось вступили на службу. Перетренування було справді небезпечним — відточення елітних військ для власного задоволення було однією з найбільших помилок, які міг вчинити лідер.

Їхнє виснаження дарувало йому перевагу, але він усе одно мав крихту співчуття до них. У нього також були жахливі лідери.

На жаль, хоч ця офіцерка й вимучувала своїх солдатів, вона вимагала від них постійно тримати ідеальний стрій. Це дратувало його, бо серед них не було відсталих від свого загону солдатів. Йому подобалося атакувати зверху, але він би не ризикнув напасти серед білого дня — лише не тоді, коли ці нічні ельфи перебували на відкритій місцевості, весь час були насторожі та залишалися разом. Це була б чудова нагода вбити кількох і полягти самому.

Минуло вже півгодини з того моменту, коли він та Рифен повинні були піти в наступ. Час спливав. Вони були недалеко від Притулку Срібновію, застави калдорай. Те місце мали наказ атакувати інші розбійники. Навіть якщо там не залишилося тих, хто вижив, патрулі нічних ельфів невдовзі знайдуть мертві тіла. А коли вони усвідомлять, що аванпости калдорай зазнали нападу, вони стануть набагато важчою здобиччю.

За спиною Лораша шелеснув листок.

— Так швидко повернувся? — прошепотів він.

Відречений розбійник тихенько підповз до нього й також засів у низьких зарослях. Роздавлений листок був знаком ввічливості. Розбійники були достатньо розумними, щоб не підкрадатися до напарників без дружнього шуму.

— Я помітив як мінімум дюжину, може й більше, — повідомив Рифен.

Його пальці розсіяно стукали об його неприкриту плоттю ключицю. Це був звук, який ніколи не припиняв нервувати Лораша.

— Вже запізно, — пробурмотів він. — Якщо найближчим часом не нападемо, доведеться відступити.

Дванадцятеро проти двох. І вони змушені будуть вдарити по Стражах. Це дуже небезпечні супротивники. Єдине, що спиняло Лораша перед негайним відступом, була здобич, що лежала прямісінько перед його носом.

— Гадаю, серед цих ельфів є командуючий нічних ельфів, — сказав він.

— Командуючий військами Ясенедолу? — голос Рифена помітно пожвавів. — Хто з них?

Лораш повільно підняв свою руку, щоб цей рух не привернув зайвої уваги. Його палець витягнувся.

— Висока жінка. У неї ще шрами на всьому обличчі. Підходить під опис.

Розбійники були за сотню кроків від цілі, але ця яскрава особливість її обличчя була досить помітною навіть на такій відстані. Рифен нічого не відповів.

Напарники зачекали ще декілька хвилин. Нічні ельфи досі марширували вперед і назад, але через те, що один із солдатів не йшов у такт з іншими, командирка змусила весь загін приступити до виконання виснажливих вправ.

Лораш зітхнув.

— Вони не припиняють. Твоє рішення, Рифене. Я послідую за тобою.

— Зазвичай я б запропонував відступити, щоб вижити й отримати чергову платню, — спокійно прошепотів відречений, — але я ще ніколи не вбивав командуючих. І вона виснажує своїх підлеглих, які могли б стати на її захист. Тож, підійдімо ближче.

Лораш знизав плечима та поповз уперед. Жоден з них не видав і звуку. Тепер не могло бути ніяких розмов — тільки не так близько до ворога, лише жестові сигнали.

Прудкий звір привернув його увагу до себе. Хтось наближався. Двоє розбійників простежили поглядами, як Страж на ночезубі пробилася крізь зарослі в поспіху до більшої групи.

— Командирко! Командирко! — крикнула вона. — Нас атакують!

Усі нічні ельфи розвернулися, щоб її побачити.

Невелике послаблення уваги, але все ж корисне. Ельфи вже забули про цілий світ, гуртуючись навколо новоприбулих.

Рифен поклав свій палець на руку Лораша.

«Залишайся тут», — таким був його сигнал.

Потім він тихенько підповз через зарослі до дерева та почав на нього вилазити. Лорашу не вдалося б його зупинити без здіймання тривоги.

«Гадаю, це і є наша можливість», — подумав він.

Напад на позиції ельфів з верхів’я дерев здавався Лорашу легковажним. Але Рифен хотів слави. Та оплати.

Лораш уловив лише уривки розмови нічних ельфів. Розвідник рапортував, що численні атаки призвели до захоплення аванпостів по всьому Ясенедолу. Ці новини викликали велике занепокоєння. Головнокомандуюча почала так голосно стріляти наказами, що будь-який шум Рифена просто розчинився б у повітрі.

Він підняв погляд і спостерігав, як його напарник повз гілкою, готуючись зістрибнути. Вихід Рифена буде драматичним.

Кривавий ельф тихенько поплескав себе по рукавах, намацавши сховані в них сюрикени, а потім витягнув кинджали. Усі його леза були обмазані різними отрутами для різних цілей. Йому було достатньо лише подряпини.

Рифен зробив крок і стрімко полетів униз. Лораш стиснув зуби. Командирка почала роздавати накази. Якщо б розбійники почекали ще кілька хвилин, їм довелося б спостерігати за розосередженням загону.

«Він до біса нетерплячий».

Ночезуб — друїд калдорай, звісно ж, — підняв свого носа, принюхався й заревів, підіймаючи тривогу.

Надто пізно.

Рифен тримав опущені та націлені вниз кинджали близько до себе. Він приземлився на спину командуючої, завдаючи безладних ударів. Вони впали в лісові зарослі, сполохавши весь ворожий військовий загін. До того, як ті встигли зреагувати, Рифен підвівся на ноги й махнув кинджалом по шиї ще одного. З неї фонтаном вистрілила кров.

«Настав час справити враження».

Можливо, Лораш міг би відволікати ельфійський загін достатньо довго, щоб дати Рифену шанс утекти. Він подолав відстань трьома кроками-стрибками та рубонув кинджалом, вбивши одного супротивника. Потім він взявся за інших. Рифен був серед них лише розмитою плямою, а Лораш став примарою, що кружляла навколо.

Шість ельфів розпрощалися з життям до того, як вони почали давати дієву відсіч. Це означало, що час відступати.

«Нам не давали команду брати участь у чесному поєдинку», — з посмішкою подумав Лораш.

Головнокомандуюча мертва. Завдання виконано.

Лораш відступив. Дотик Тіні виглядав так, ніби розбійник просто зник, втім нічні ельфи не запанікували. Вони пускали стріли й магію між дерев у надії спіймати його під час втечі. А Лораш просто стояв, притулившись до стовбура одного з дерев, поки ніхто не дивився в його бік.

Хрипкий крик болю поклав край його зростаючому почуттю задоволення. Рифен не зміг втекти. Лораш ризикнув кинути миттєвий погляд і побачив, як відречений розбійник упав від ваги стрибка ночезуба. Рука Рифена відірвалася та відлетіла на декілька кроків від тіла.

Лораш стиснув щелепи. З такими пораненнями Рифену кінець.

«Прокляття».

Серед живих залишилося надто багато калдорай, тож врятувати напарника було неможливо. Лораш міг піти. Аби загинути.

Легкий вибір.

Він проповз сотню кроків, перш ніж ризикнув підвестися й побігти.

«Один із нас вижив, інший — поліг, і ми вбили шістьох».

Він задумався, чи Завроклик вважатиме такий результат успіхом.


* * *

Натанос пильно стежив за Заврокликом, коли колона наблизилася до перехрестя. Це була остання нагода відступити. То був би прояв дурості, але Завроклик міг віддати наказ усій Орді розвернутися й попрямувати додому. Як тільки вони повернуть на північ до Ясенедолу, єдина дорога для Орди — вперед.

Завроклик ще не повідомив свого рішення направляючим колони. Натанос плавно зістрибнув зі свого воза та підбіг до транспорту Завроклика, не відстаючи від нього.

— Якими будуть ваші накази, Верховний Повелителю? — беземоційно спитався Натанос.

— У нас поки є час, — відповів Завроклик.

«Мабуть, він втрачає холоднокровність».

Натанос дозволив собі спитатися більш різко:

— Чого ж ви чекаєте?

Очі Завроклика метнулися до Натаноса, і його твердий пронизливий погляд дав відреченому зрозуміти, що він зовсім не боявся. Він просто готувався до прийдешнього завдання.

— Повідом їм сам, як хочеш. Ми йдемо на північ.

Натанос відчув короткий спалах сорому. Він побіг у самісінький перед колони, щоб поговорити з направляючими головних возів і офіцерами, які сиділи коло них.

— Завроклик віддає вам новий наказ. Коли ми будемо на перехресті в Північному Степу, повертайте праворуч.

— Що? — запитав таурен. — Повертати праворуч? В Ясенеділ?

— Так наказав Завроклик. Виконуйте, — відповів Натанос.

Через півгодини на перехресті направляючі погрузли в сумнівах. Усі були готові повертати ліворуч — до Розтоки, а далі на Сілітус. Але зрештою вони все ж підкорилися наказу.

Усім ординським військом прокотилася сполохана хвиля, коли солдати зрозуміли зміну в плані. Розмови народжувалися та стихали, бо у всіх були лише питання, але не відповіді.

Завроклик дивився тільки вперед, очевидно, задоволений своїм вибором.


* * *

Морка нічого не сказала, але не могла стриматися від обміну поглядами з іншими гвардійцями. Вони виглядали такими ж приголомшеними, як і вона. Але коли Орда пішла на Ясенеділ, вона зібрала в єдине ціле всі елементи мозаїки. Усі ті дивні завдання, які Завроклик їй доручав, усі ті таємні дії — вона не уявляла, як їх усіх розуміти. Але також він її запевнив, що вона битиметься з Альянсом.

Вона йшла поряд з возом Завроклика та коли кинула поглядом на верховного повелителя, їй стало зрозуміло, що це все задумав він. Вона була присутня не при змінах у плані; вона була присутня в його грандіозній стратегії. Морка просто ще цього не бачила.

За годину в полі зору колони повстали старі фортифікаційні споруди Орди, які були зведені на краю цієї місцевості. Кілька років тому оплот Мор’шан служив захистом від нічних ельфів, які проривалися до Степу, але його покинули після повалення влади Ґарроша Пеклокрика.

Ті укріплення мали б бути зайняті нічними ельфами, але їх там не було. Замість них там розташувалися двоє ординських розбійників — орк та гоблін, — зручно вмостившись на одній із конструкцій та звісивши з неї ноги. Вони помахали колоні, як тільки вона наблизилася, викликавши ще один шквал балачок у війську.

Коли віз Завроклика заїхав під оплот, він підвівся і піднявся наверх, щоб стати над усією колоною Орди.

— Вояки Орди, почуйте мене! — проревів він.

Колона зупинилася. Усі розмови та балачки стихли. Ніхто не хотів пропустити й слова. Морка майже не дихала.

— Ми не йдемо до Сілітусу. Ми ніколи не збиралися йти до Сілітусу, — повідомив Завроклик чітким голосом, але зараз жоден з ординців не здивувався, почувши це. — Ми починаємо завдання з простою метою: ми завоюємо Дарнас, дім калдорай.

Завроклик дав їм час перед тим, як продовжити.

— Альянс не знає, що ми йдемо. Він не готовий до нашого приходу. Наш перший наступ уже відбувся, і розвідники нічних ельфів у Ясенедолі перебувають у хаосі. Але це не означає, що буде легко. Вони наполегливо битимуться. Вони битимуться відчайдушно. Але їм не встояти перед Ордою!

Ці слова викликали шок. Уся колона проревіла йому у відповідь, піднявши зброю вверх і стрясаючи кулаками повітря. Завроклик дозволив цим вигукам розростися, але потім дав знак тиші. Він отримав її всього за мить.

— Я не можу дати вам шість місяців миру в пустелі, — сказав він, посміхаючись. Потім тон його голосу зріс до такої потужності, що міг зірвати листя з усіх навколишніх дерев: — Все, що я можу вам дати — декілька днів слави! Лок-тар оґар! За Орду!

Морка та тисячі її ординських братів і сестер доєдналися до вигуку. Їхня відповідь не стряхнула листя з дерев. Вона змусила здригнутися цілі гори.

Від неї тремтітиме весь світ.

За Орду!

Частина III


Частина третя:

Битва за Ясенеділ

Як тільки на землю спустилася ніч, битва стала запеклішою. У боротьбі проти калдорай цього варто було очікувати. Пестячись місячним світлом Елуни, вони просікали ліс, неначе хижаки, у пошуках будь-якого ворога, що смів бодай ще на один крок наблизитися до їхнього дому.

— Мій повелителю, вони спалили мости, — прохрипіла одна із розвідниць відречених. На її броні був свіжий поріз, але залишки плоті виглядали неушкодженими. — Ми гадаємо, вони спалили їх усі.

Завроклик мугикнув. Ріка Фальфаррен зазвичай не була надто глибокою чи широкою, але нещодавні опади примусили її розлитися.

— Встановіть облогові машини коло ріки. Паліть у все, що можна. Примусьте ельфів не висуватися з укриття. І продовжуйте пошуки — може вони щось пропустили. Підійде будь-який міст. Чи колода. Бодай щось.

Розвідниця віддала честь та поспішила. Вона передасть ці накази всім розвідникам, яких зустріне. Завроклик знову глянув на карту та зробив чергову позначку. Він підозрював, що нічні ельфи зберуться розмістити оборону на цій річці. Вона слугувала природною перешкодою, але звужувалася вверх за течією, де її було легше перейти, тому, мабуть, там її краще захистили. Завроклик вирішив перевірити. 

— Рухаємося на північ, — повідомив він своїм помічникам.

Вони скрутили військову карту та поклали в тубус, створений одним із найкращих магів Орди. Футляр був стійким до вогню, скверни та більшості фізичних ударів. Кривавому ельфові, картоносцю, був наказ не боротися, а тікати в разі спалаху сутички поблизу. Істинний план ховався у свідомості Завроклика, але якщо б нічні ельфи все ж позбавили його голови (а вони обов’язково спробують), воєвождю знадобилася б мапа, щоб продовжити битву.

На підготовку переміщення командного посту Завроклика пішло всього декілька хвилин. Він не бачив потреби в складній ієрархії офіцерських чинів, які виконували б усі його примхи та панькалися з ним. Він хотів мати декілька кмітливих тактиків, які прудко передаватимуть його накази пересувним групам солдатів. Ще гідний контингент гвардійців, щоб відбивати всі замахи на вбивство, — і це все одно була досить мала команда. Так мало бути. Це — ліс. Тут армії не йтимуть у бій прямим та організованим строєм — Завроклик однаково не любив такий стиль баталій. Тут буде тисяча відчайдушних сутичок поміж дерев. Маневровість була надважливою. Знання місцевості було критичним. Орда програвала й у тому, і в тому. Це була територія калдорай. Але нічних ельфів було значно менше, і їх застали зненацька.

Як тільки пролунав перший вибух, ретельно продуманий обман Завроклика та Сильвани розколовся на дрібні уламки. Орда могла мати єдину причину йти на штурм Ясенедолу — підкорення Тельдрассіля та міста серед його гілля. Штормовій напевно вже знав про атаку, тому він, безсумнівно, пришле підкріплення.

Але також він точно знав, що не прибуде вчасно. Хіба станеться чудо. Нічні ельфи знали, що б’ються за захист своєї батьківщини, і що її майже неможливо вберегти.

Проте до Дарнаса звідси було все ще далеко. І не потрібно багато катастроф, щоб намертво зупинити Орду.

У лісі пролунав гучний удар, що супроводжувався далеким хрипким вибухом. Завроклик указав на джерело другого звуку:

— Туди.

Решта його військ рушили за ним. Через декілька секунд вони наткнулися на півдюжини розбитих та палаючих облогових машин поміж рядів Орди. Воїни відчайдушно намагалися загасити техніку, ніби її ще можна було врятувати.

— Полиште їх! — заревів Завроклик. — Вони вже знищені! Попіклуйтеся про поранених та мертвих, і з’ясуйте, хто це зробив!

Солдати прочесали весь ліс, потім оглянули береги ріки Фальфаррен, але не виявили винуватців.

«Нічні ельфи втекли».

Завроклик загарчав і продовжив рухатися. Раніше цим солдатам потрібен був поштовх, але зараз їхні уми знову поринули в бій.

Недалеко звідси, за основними військами, перебувала ще одна група облогових машин. Один з офіцерів загону, орк із кислим виразом обличчя та фальшивою посмішкою, сидів біля неушкодженого нищителя. Він хутко віддав честь, коли Завроклик наблизився.

— Повелителю, радий бачити вас!

Завроклик осудливо навис над ним:

— Не бажаєш приєднатися до Орди на полі бою? Чи, може, тут погода надто краща?

Зелена шкіра офіцера налилася приємно фіолетовим відтінком. Коли хтось звинувачує орка в прояві боягузтва, він приймає це надто близько до серця.

— Ви наказали нам передислокуватися на безпечну відстань. Для захисту.

— Хто захистить цю техніку від засідки? Ти? Сам? — Завроклик тицьнув пальцем прямісінько в грудну клітку офіцера, відштовхуючи його назад. — Попереду за декілька кроків від тебе розташувалася ціла армія. Певно, вона зможе тебе захистити.

Завроклик спинився, дещо згадавши:

— Як далеко ми від фронту?

— За кілька сотень метрів, мій повелителю.

— І яка максимальна дальність враження цієї зброї? — гаркнув Завроклик до офіцера.

Солдат в’яло відповів:

— Пара сотень?..

Завроклик повернувся до екіпажів облогових машин та вигукнув:

— Рухаємося вперед! Зараз же!

Вони хутко скорилися. Коли в полі зору облогових машин з’явилася річка, верховний повелитель побачив кілька дюжин воїнів Орди, які ховалися серед повалених дерев. Коло них лежала груда каміння. Один із тауренів підняв погляд, помітив Завроклика та поспішно почав йому відмахувати:

— Ідіть назад, повелителю. Ми під обстрілом!

— Справді? І з якого напрямку? — спитався Завроклик.

— Ми не знаємо!

Завроклик глянув на офіцера облогової машини таким безжальним поглядом, який міг би запросто його вбити. Та й сам офіцер виглядав так, ніби хотів вмерти.

— Тоді ми прикриємо вас! Вирівняти техніку!

Облогові машини негайно рушили на свої позиції. Офіцер підрозділу виглядав слабким, але не його команди. Коли все було готово, солдати глянули на Завроклика. Без жодних слів він жестом віддав команду, і шість важких каменюк перелетіли ріку Фальфаррен, приземлившись із такою силою, що Завроклик зміг відчути вібрацію під ногами. Він схвально кивнув.

— Чудово. І ще раз. Змусьте їх боятися покидати укриття.

Поки солдати здійснювали перезаряджання, Завроклик повернувся до офіцера.

— Бажаю успіхів у майбутньому бою, — сказав тихенько Завроклик. — Сподіваюся почути про багато твоїх перемог на передовій. Це ясно?

— Т-так, мій повелителю.

— Добре, — після цього Завроклик вирушив далі, залишивши позаду себе сполотнілого орка.

Загін Завроклика продовжував рухатися на північ. Дорогою їм зустрілася пара трольських розвідників. Найпекельніша битва була південніше Завіана, старих ельфійських руїн, які сьогодні лежать під невеличким озером. Нічні ельфи міцно трималися по той бік ріки — звітувалися тролі, — а тому вони досі перешкоджали будь-якій переправі. Кожного разу, коли Орда йшла в наступ, нічні ельфи дозволяли їй перетнути річку, а потім оточували та знищували.

Це непокоїло. Калдорай не могли володіти достатньою кількістю військ для проведення схожого прийому більш, ніж в одному місці одночасно.

— Дуже добре, — відповів Завроклик і відправив розвідників назад.

Верховний повелитель почав переварювати цю інформацію в думках, вислуховуючи лише частину тих варіантів, які обговорювали його підлеглі.

— Військ нічних ельфів більше, ніж ми очікували?

— Якщо в них є підкріплення, треба змінювати всю стратегію.

Завроклик перервав їх:

— Ми йдемо до Завіана.

Нічних ельфів не могло бути в такій кількості. Це просто неможливо. Зараз саме час надавити та впевнитися, що так воно і є.


* * *

Лораш Сонцесяйний почув гучне клацання гачка гвинтівки. Він повільно повернув голову праворуч. За кілька кроків від нього, проте надто далеко для надійної атаки кинджалом, холодний погляд рушничного дула цілився поміж його очей. Лораш залишався беззвучним. Його пальці потяглися за сюрикенами, прихованими в його рукавах.

Гвинтівку тримав гоблін, який уважно вдивлявся в його лице.

— Срібномісяць? — прошепотів він.

Лораш посміхнувся:

Дорал ана’діель?

Гоблін опустив зброю та сплюнув на землю:

— Ви, ельфи, для мене всі однакові.

Ймовірно, це й були всі вибачення, які міг отримати Лораш. Він окинув поглядом навколишній ліс. Попереду, через декілька дерев, були дві підозрілі тіні, тому він мовчки вказав на них гоблінові.

«Цілься туди».

Гоблін навів рушницю, куди показував Лораш, прикриваючи правий бік дерева. Лораш підступив зліва, з кинджалами, готовими до атаки.

За цим деревом нікого не було.

Лораш повернувся до іншого підозрілого дерева й почав підкрадатися вперед. Він відчув, що гоблін знову прикривав його. За другим деревом також ніхто не ховався. Як і за наступним, і тим, що після нього. Лораш нарешті відчув полегшення та повернувся до незнайомця.

— Що ж, було весело, — сказав гоблін, перевіряючи залишки пороху.

Кривавий ельф протягнув до нього руку:

— Мене звуть Лораш. А тебе?

Гоблін потиснув її:

— Клацько.

Як? — звів брови Лораш.

Виглядало, ніби гоблін знову хотів чвиркнути:

— Не завжди є нагода вибрати власне прізвисько, друзяко. Не там, де я ріс. У нас дружки дають тобі ім’я.

— Вони назвали тебе Клацьком? І ти їм дозволив?

Гоблін проявив гірку гримасу:

— Хочеш далі базікати про моє ім’я? Серйозно?

Лораш зрозумів, що не хоче.

— Я втратив свого напарника. Ти також сам?

— Втратив? — гоблін насупився. — Типу, «довелося розділитися» чи, типу…

— Він загинув. Одначе, він відібрав життя одного з командирів нічних ельфів, перш ніж відійти у вічність.

— Ура, — сказав Клацько. Потім він скривився. — Звиняй. Не хотів показатися падлюкою. Це я від нервів у тилу ворога, шариш?

— Я розумію.

Ріка Фальфаррен була за декілька кілометрів звідси, тому тут було чути лише слабкий гуркіт облогових машин Орди.

Це була територія нічних ельфів. Поки що. Лораш мав декілька ідей, як це можна було змінити.

— То ти маєш напарника?

— У мене є Капітанка.

— Ясно, — насправді Лораш нічого не зрозумів. — Нічні ельфи швидко маневрують. Гадаю, у них є загони, які переходять з однієї гарячої точки до іншої. Кожного разу, як Орда намагається перетнути ріку, вони нам перешкоджають. Схоже, цей метод працює досі. Бачив хоч щось схоже?

Гоблін тихенько пирснув:

— Ага, бачив, — він указав пальцем на гілля. — Друїди там цілими стадами шастають. Пройди трохи дальше вниз. Вони тримаються близько до цього шляху.

«Вони рухаються гіллям?»

Цікаво. Це пояснювало, чому Лораш так довго й важко шукав шляхи їхнього пересування землею. А рухатися гуртом… небезпечно. Ефективно, якщо вони могли пройти непоміченими, але небезпечно. Варто лише ступити на слабеньку гілочку не в ту мить, і цілий загін може провалитися.

— Звучить, як нагода, друже мій, — сказав Лораш. — Скільки їх?

— Багацько.

— Приєднаєшся до мене, щоб це змінити?

Клацько зашкірився та поплескав по своїй сумці з набоями. М’який передзвін металевих куль дав вичерпану відповідь.


* * *

Завроклик добре уявляв, що саме відбувалося. Нічні ельфи направляли своїх найкращих бійців вверх і вниз за рікою, підкріплюючи будь-яке атаковане Ордою місце. Вони дозволяли військам наступу пройти кілька кроків по той бік річки, а потім влаштовували засідку. Непогана, але недовговічна стратегія. Ви́снаження поклало б край цій тактиці до світанку, навіть якщо б прониклі в тил ординські вояки не розгромили їхні пересувні військові групи першими.

До ранку залишалося кілька годин, але Завроклик не мав жодного бажання чекати. Вояки, які вижили після переправи та невдалого нападу, рапортували про сутички з ворожими друїдами. Існували методи покласти край цій проблемі. Він зловив себе на тому, що ця думка йому подобалася.

«О боги та духи всього всесвіту, як приємно битися на хорошій війні».

Завроклик покликав чародіїв, які перебували недалеко, відзвітувати йому. Через декілька хвилин перед ним стояв достойний гурт із семи магів, чорнокнижників і шаманів. Ідеально.

— Хочу, щоб наступної години ви приєдналися до облогових підрозділів, — сказав він.

Завроклик пояснив свій план простими словами. Їхні очі розширилися. Від шоку, чи, може, від хвилювання? Коли він говорив, поневолене бісеня трольського чорнокнижника зі страху почало щось цокотіти. Троль підняв руку, ніби хотів тріснути демона, і бісеня стишилося до м’якого бурчання.

— Якісь проблеми? — спитався Завроклик.

— Цей мал’юк боїцц’я щось підпалити. Вогонь може вийти с-під контрол’ю, — відповів троль.

— Тому ми й не застосовуємо скверний вогонь. Зрозуміло? Усім? Шамани, ваше завдання — стримувати їх. Але не унеможливлюйте їхнє завдання повністю. Підпалимо ліс — нашій атаці кінець.

Ця думка змусила Завроклика замислитися. Що, як нічні ельфи пустять за вітром власний ліс? Якщо б увесь Ясенеділ потонув у вогні, наступ Орди остаточно зупинився б, і більшість її військ не уникнули б полум’я. Раніше він про це не подумав.

«Тому що це в голові не вкладається, — вирішив Завроклик. — Немає жодних шансів, що вони випалять власну територію».

Чекайте сигналу, — промовив він. — Коли мине година, повертайтеся за новими наказами.

Вони погоджено пробурмотіли та побігли виконувати волю повелителя. Завроклик повідомив своїм силам приготуватися рушати.

— Треба відшукати воєвождя.

Вони знайшли її через п’ятнадцять хвилин на краю річки південніше за течією. Сильвана Вітрогін і Натанос Гнилокрик приєдналися до загону лучників, які заливали стрілами насип та сили нічних ельфів позаду нього. Сильвана помітила наближення Завроклика.

— Продовжуйте стріляти, — сказала вона іншим.

Завроклик підійшов до неї та Натаноса. Ловець відречених промовив:

— У нас немає великого прогресу з вашим планом, Верховний Повелителю.

Орк проігнорував його звернення.

— Воєвождю, вам вдалося зайти до них у тил?

— Ненадовго. Я розпізнаю́ засідку, коли її бачу. Він там, Завроклику, чекає на мене, — сказала Сильвана.

«Малфуріон Лютошторм».

Воєвождь не проявила страху, а ось Завроклик не міг не здригнутися. Одна справа постати перед можливістю з честю померти на війні. Інша — не мати сумнівів, що в поєдинку з Малфуріоном Лютоштормом він приречений на поразку.

— Як би ти воліла вчинити з ним?

— Якщо тобі вдасться розбити їхню оборону, він прибуде тебе спинити, — сказала Сильвана. — А я слідуватиму за ним. Протримайся проти нього всього декілька хвилин, і я віджену його.

Це був хороший план.

— Лок-тар оґар, — сказав він і відійшов.

Найкращим місцем для пролому була вужча частина ріки на півдні.

— Ми незабаром розпочнемо. За Орду!

Лучники навколо неї проревіли:

— За Орду!


* * *

Друїди дотримувалися тиші. Неймовірної тиші. Їх було, напевно, дюжина. Ні, більше. Але все, що міг чути Лораш — м’який дотик лап та тріск гілок, які гнулися від їхньої ваги. Більшість із них набули форми великих кішок — могутніх, прудких ночезубів, що могли запросто перестрибнути з гілки на гілку. Декілька інших перетворилися на птахів, і їхні величезні крила широко розстелялися, коли вони ширяли під лісовим куполом.

Лораш був вражений. Вони були невидимими зверху завдяки кронам і прикритими знизу гілками та листям. Але, хоч вони й пересувалися тихо, від прониклого крізь дере́ва місячного світла їм було не сховатися.

«Не те, щоб я міг», — подумав Лораш.

Він непорушно сидів і вичікував на гілці у двадцятьох метрах від землі. Він зайняв місце в тіні деревного стовбура та додав краплю іншої Тіні, щоб стати справді невидимим. Одною рукою він сперся на дерево, а в другій — тримав кинджал. Але як тільки він помітив наближення друїдів, він сховав його геть. Час для ближнього бою скоро наступить, але спочатку він мав змусити нічних ельфів спуститися на землю.

За кілька секунд вони будуть тут. Лораш пустився дерева та присів на гілці, балансуючи на подушечках ніг. Його руки пірнули до рукавів. Два сюрикени з отруєними краями, з потертого та тьмяного металу, який не відбивав місячне сяйво, зручно помістилися між його вказівним і середнім пальцями.

Очі ночезубів мерехтіли в темряві. Він міг помітити кожне ікло у їхніх пащах, кожне перо в птахів.

Один із ночезубів стрибнув повз нього. Його голова повернулася та глянула просто на Лораша. Але друїд продовжив рухатися. Кривавий ельф не зміг стримати свої вуста від усмішки.

Половина друїдів так само минули його, після чого він атакував. Його зап’ястя повернулися. Розкрилися руки. Полетіли сюрикени. Двоє птахів зойкнули, несамовито тріпочучи крилами від дії отрути. Один з крилатих із бридким звуком врізався в дерево, а інший, крутячись, впав на землю.

У нього залишилося шість сюрикенів. Два з них свиснули в повітрі — один потрапив у ціль, інший пройшов повз.

Зграя розвернулася. Вони знали, що на них напали, але їм було невідомо звідки. Лораш показався. Він зістрибнув зі своєї гілки, пролітаючи крізь місячний промінець. Він приземлився на сусідньому дереві, а потім перестрибнув на наступне.

Позаду нього лунали звуки виття й гарчання. Вороги гналися за ним. Лораш біг майже з усіх сил шляхом, яким друїди сюди прийшли. Щонайменше, він відводив їх геть від лінії фронту.

Гілля тремтіло під його ногами. Друїди заклика́ли ліс його зупинити. За декілька секунд гілки перестали б утримувати його ступні, ліани переплелися б навколо його щиколоток, і, мабуть, самі дерева вивернули б свою кору, аби полонити й задушити його. Лорашу вже доводилося чути про схожі вигадки.

Розбійник приземлився на гілці покрученого дерева. Вона могла втримати вагу лише однієї істоти. Лораш розвернувся до своїх переслідувачів і запустив ще два сюрикени. Вони схибили, але змусили нічних ельфів розосередитися. Залишилося ще два.

Одна друїдка стрибнула за ним. її величезний котячий рот був роззявленим, оголюючи ікла, націлені роздерти ельфові горлянку. Лораш ухилився, витягнув свої кинджали й по дугоподібній траєкторії махнув ними вверх. Кров полилася на його голову та шию, і коли друїдка впала далеко вниз, вона випустила здавлений булькаючий крик.

Інші друїди заревіли від гніву. Лораш підвівся, посміхнувся й навів на них свої закривавлені кинджали.

«Нумо, підходьте. Помстіться за свою подругу».

Четверо охоче застрибнули на його гілку.

Лораш спокійно зіскочив. На мить він відчув вільне падіння, аж поки не встромив кинджал у стовбур дерева, та спинився десь на півшляху до землі. Решту шляху він дозволив собі падати. Розбійник дещо недооцінив висоту, і як тільки приземлився, його коліна гучно хруснули. Але вони витримали його масу, тому він проігнорував це.

Над ним на цю ж гілку разом приземлилися друїди. Вона миттєво тріснула під їхньою вагою, і всі вороги повалилися вниз. Більшість із них попадали незграбно, що змусило землю під ногами розбійника затремтіти. Як тільки решта спустилися або злетіли вниз на допомогу, Лораш вступив у бій. В ошелешених друїдів було мало шансів, тим паче, проти окроплених отрутою клинків. Коріння виринало з-під землі, але Лораш вправно його оминав.

Жахливий пронизливий зойк вдарив по його вухах. На розбійника налетіли гострі кігті та злий клацаючий дзьоб.

БА-А-А-АХ!

Цей звук його майже оглушив. Голова птахи смикнулася ніби від удару. Вона повалилася на Лораша, і її масивне мертве тіло прикувало розбійника до землі.

Ні, воно було не мертвим, ще ні. Кривавий ельф відчув, як серце птахи важко б’ється. Поворот встромленого у її тіло леза поклав цьому край, але розбійник усе ще був ув’язнений під її трупом.

БА-А-АХ!

Гвинтівка Клацька знову прогриміла. Крізь цей гармидер Лораш почув свист гобліна.

— Ну ж бо, дай їм прочухана, Капітанко!

Лораш заштовхався в гніві, намагаючись звільнитися.

БА-А-А-АХ!

«В ім’я Сонячного джерела, швидко ж цей гоблін може стріляти!»

Він призупинив спроби звільнення. Він спіймав новий звук, якого йому ще ніколи не доводилося чути в бою. Величезна істота неслася крізь ліс, і її кроки відлунювалися в дивному ритмі.

… Клаць-ко-клаць-ко-клаць-ко-клаць-ко…

Потім він почув крики.

Коли Лораш врешті звільнився з-під убитої ним птахи, обливаючись потом і кров’ю, постріли та крики вже стихли. Самотня істота стояла серед бездиханних тіл друїдів.

— Ти, мабуть, і є та Капітанка, — сказав Лораш.

Велетенський, з чотирма кінцівками плазун клацнув кігтями (чи, може, клешнями) та витріщився на розбійника. Своєю висотою він майже досягав до пояса Лораша. Клацько вивалився з кущів, вишкірившись, а його задимлена рушниця невимушено лежала в нього на плечі. Голубий панцир плазуна був майже таким же великим, як сам гоблін, а важив, мабуть, удвічі більше.

— А вона нівроку, га?

Лораш і гадки не мав, що плазуни несли ще якусь користь, окрім як добре смакувати. Але він тримав цю думку при собі.

— Так, нівроку. Не думав, що вони можуть вижити за межами океану.

— Кожен день вчишся чогось нового, ага? — Клацька захопила їхня робота. — Якшо мої очі не дурять, вона завалила більше, ніж ти, друзяко.

Він помилявся, але не набагато. Лихими клешнями Капітанки було вирізано не менше півдюжини друїдів. Але перед тим, як Лораш міг уголос промовити свою відповідь, він відчув тремтіння в ногах. Розбійник завмер, прислухаючись.

А потім прошепотів:

Ховайся.

Клацько повернувся і прищурився в темряву. Зухвалий вираз змило з його обличчя:

— Ага, ховайся.

Вони зачаїлися за одним із найбільших дерев, очікуючи. Плазун також поплентався за ними в зарослі. Гуркіт, що чув Лораш, погучнішав. Клацько повільно звів гачок своєї рушниці, але ельф поклав руку на дуло.

«Ні», — читалося по губах Лораша.

Клацько сухо кивнув. Капітанка, хай буде благословенне її броньоване серце, теж не рухалася та не шуміла.

Гуркіт став ще гучнішим. Він майже промайнув повз їхнє дерево. А тоді він зупинився. Лораш ризикнув визирнути.

Величезний олень зупинився серед мертвих друїдів.

Лораш напружився:

«Це?..»

Олень розтанув у хвилі туману. Коли він розсіявся, серед тіл полеглих земляків стояв високий нічний ельф, з міцною поставою, металічними кігтями, прикріпленими до зап’ясть, і пишними рогами, що височіли над його головою.

Лораш знову сховався за деревом. Його серце закалатало, але не зі страху. Ні. Це був зовсім не страх. Він очікував цього моменту відтоді, як верховний повелитель Завроклик розкрив йому істинний план.

Клацько пильно витріщався на нього.

«Хто це?» — мовив він лише губами.

«Малфуріон», — так само відповів йому Лораш.

Гоблін тяжко ковтнув. Його пересохле горло скрипнуло.

Малфуріон тихо заговорив:

— Спіть спокійно, мої брати та сестри. Ваша жертва не буде даремною. Я присягаюся.

Руки Лораша смикнулися до рукавів.

«Ще два сюрикени».

Чи посміє він? Вбивство Малфуріона гарантуватиме перемогу Орди, але це не те, що насамперед турбувало Лораша. Чи сповільнить Малфуріона бодай на секунду ця отрута? Якщо хоча б половина розповідей про нього правдиві, вона могла не подіяти.

Чужа рука стиснула зап’ястя Лораша. Ельф не звернув на це увагу, обдумуючи план нападу.

«Відійти… метнути… відступити… переміститися… зайти позаду нього…»

Рука ще дужче стиснула його зап’ястя. Нарешті Лораш глянув на гобліна похмурим поглядом. Клацько лиш про щось ворушив губами, але Лораш спочатку не розпізнав жодного слова. Ніби той говорив іноземною мовою. Та потім він зрозумів, що гоблін тихо лаяв його так, як властиво лише гобліну. Проте Лораш вловив основну думку:

«Ступи хоч крок, і я сам тебе приб’ю».

Лораш кивнув, і гоблін врешті розслабився. Вони дочекалися, коли Малфуріон віддав шану і зник.

Клацько видихнув із величезним полегшенням:

— Ти здурів, друзяко?

— Я хочу голову Лютошторма, — коротко сказав Лораш. — Коли він відступатиме, допоможеш мені влаштувати засідку?

Гоблін голосно пирхнув:

— У тебе шило в гепі, — скривився він, махнув головою та перевірив свій боєзапас. — Відповідь: ні. Треба хоча б, не знаю… двадцять-двадцять п’ять вояків. Але я буду тебе прикривати, доки знову не побачимо Малфуріона.

Вони йшли лісом. Плазун слухняно чапав за ними.

… Клаць-ко-клаць-ко-клаць-ко-клаць-ко…


* * *

Маг запустив у небо масивну вогнекулю. Вона наповнила ліс помаранчевою загравою, яка виднілася на багато кілометрів. Час настав.

— Орда! За мною! — заревів Завроклик і став прориватися через річку.

Це була всього одна атака з багатьох інших. Наразі одночасно відбувалися не менш ніж два десятки переправ. Нічні ельфи не могли вистояти проти них усіх.

Двоє магів, орк та троль, запропонували заморозити цей відрізок ріки Фальфаррен, аби всі загони нападу могли легко її пересікти. Ідея була настільки простою та прекрасною, що Завроклик одразу ж погодився її втілити. Коли він кинувся через ріку, позаду залунали бойові вигуки майже півсотні інших солдатів, а над головою гучно свистіли зачаровані бойові ядра. Вони вибухали, вдаряючись об землю й освітлюючи ліс. У пошуках ворогів Завроклик оглядав тіні між спалахів на іншому березі. Але він нікого не помітив.

Потім Завроклик втратив рівновагу на льоду та впав. Його погляд не міг зловити нічого, окрім неба. Він заволав знову, цього разу від гніву, коли вдарився спиною об замерзлу річку. Багато ординців проскочили повз нього. Декілька інших також послизнулися та впали поблизу. Він, гарчачи, підхопився на ноги та ступив із криги на берег. Перед тим, як його погляду відкрилася битва, він почув її звуки — дзвін клинків, шум та крик.

Закляття іншого мага пролетіли лісом, на мить освітивши його. Цього було достатньо, аби Завроклик помітив друїда-шаблезуба в стрибку до його горла. Він миттєво витягнув свою сокиру. Ворог сконав ще до того, як його тіло повалилося на землю.

«Чисте вбивство», — проспівала його душа.

Він побіг, пробиваючись у самісіньку битву. Стріла задзвеніла від попадання в обладунок на його шиї — майже пробивши, — і він розвернув свою сокиру, тримаючи лезо низько. Він махнув угору й роздер би ельфу навпіл, якщо б його ціль не відстрибнула назад. Але вона не відступила. Вона так сміливо стрибнула на нього, що він не встиг зреагувати. Її п’ятка поцілила вище обладунку, прямісінько в його незахищену скроню. Завроклик похитнувся, у його очах замерехтіло. Тільки залізна воля тримала його притомним.

Вона знову наблизилася, а її кулаки розпливалися в його очах. Вона беззбройна! Але біль у його голові вказував, що це не зовсім так, правда ж? Руки та ноги монахині самі були зброєю.

Скільки б у неї не було досвіду, вона продемонструвала свою слабкість. Те, як спритно вона уникала його леза, підказувало, що вона надто на ньому сконцентрована. Завроклик прокрутив свою сокиру в подвійній петлі, і коли вона ухилилася, він випав уперед і зацідив добрячого копняка чоботом їй у живіт. Вона відсахнулася й упала в кущ. Ельфа не померла, але Завроклик повернувся до решти битви; адже зациклення на двобої було швидким способом загинути, коли десятки інших ворогів перебували в полі досяжності.

Пара ординських вояків вирубувала коріння та гілля, що з’являлися з-під землі. Завроклик приєднався до них. Він не міг виявити того друїда, який керував ними, але це не мало значення. Коли з рослинами було покінчено, уся трійка кинулася в тилову варту нічних ельфів. Усе швидко змінилося. Якщо калдорай справді мали елітний загін підкріплення, вони вибрали оборону іншої переправи — чи, менш ймовірно, вони вже захоплені та знищені.

Калдорай було значно менше за чисельністю для перемоги, і їхні ряди рідшали. Однак, вони ще не відступали.

«Це не те місце, де можна втримати ваші позиції, дурні».

Чи можна? Нічні ельфи точно не воювали, як дурні. Спиною Завроклика пройшов холодок. Вони з якоїсь причини намагалися виграти час. Лише з однієї причини.

Його голос пронісся над гуркотом:

— Згуртуватися! Згуртуватися коло мене! Шикуйсь!

Звичайно, там був такий хаос, що почути його команду всім було надто важко. Орк із топорами в кожній руці пробігав поблизу Завроклика, викрикуючи бойовий вигук. Завроклик витягнув свою власну сокиру, гримнув нею по щиколотках орка та став спостерігати, як той падає лицем у купу багна.

— Згуртуватися, — знову заволав він. — Шикуйсь!

Його крик піднісся. Воїни Орди почали скандувати: «Шикуйсь! Шикуйсь!»

Ординські солдати повільно виходили зі своїх одичних боїв. Орк, що спіткнувся, підвівся та став коло Завроклика, важко дихаючи та смикаючи очима від ганьби. Завроклик вдав, що не бачив його падіння.

— Повертайся назад через річку, — сказав йому Завроклик. — Збери магів, чорнокнижників та шаманів. Усіх, хто може керувати магією. І приведи їх сюди зараз же.

Орк вдарив кулаком по грудях і побіг без жодного слова, струшуючи грязюку зі свого обладунку.

Завроклик спрямував інших у невеликі групи.

— Лучники — назад. Щити — в авангард. Чародії підуть у центр. Будьте готовими до контратаки.

Майже всі війська Орди підкорилися його наказу. Нічні ельфи відступили, бо вони справді не були дурнями. Вони підтвердили підозри Завроклика.

«Де він? Де пастка?»

Завроклик оглядав темний ліс у пошуках знаку.

«Там».

Удалині виднівся силует, підсвічений променями місячного світла, — ельф із пір’ям на руках та рогами на голові, з очима, що світилися в темряві. Один за одним ординські солдати також стали його помічати.

Підкріплення прибуло з того берега річки. Завроклик віддавав накази не відводячи очей.

— Маги — ліворуч, чорнокнижники — праворуч, шамани — за мною. Тримати позицію!

Вони підкорилися, знайшовши свої місця і ставши в міцну оборону. Але ельф удалині так і не поворухнувся. Протягом хвилини… двох… трьох… нічого не рухалося.

Завроклик був терплячим. Інші — ні.

— Лок-тар оґар!

Голова Завроклика стрімко повернулася праворуч. Викрик пролунав із невеличкого загону орокських вояків на певній відстані, які ще досі були мокрими від перетинання річки на півночі. Вони помітили ельфа та пустилися вперед.

— До мене! Згуртуватися коло мене! — проревів Завроклик.

Надто пізно. Очі ельфа повернулися до орків. Ліс Ясенедолу ожив. Гучні бойові вигуки орків обірвалися. Не було жодних криків, ні молотьби, ні затяжного бою — лише метушня рухів у темряві, а потім дзвін удару тіл в обладунках об землю.

Ельф навіть не поворухнув пальцем. Настільки сильною була його влада над природою. Його очі знову вп’ялися в Завроклика, і його голос легенько пронісся крізь дерева:

— Це не ваша земля, Верховний Повелителю, — сказав Малфуріон Лютошторм.

— Тепер наша, — спокійно відповів Завроклик. — Ви та ваш народ маєте можливість покинути її з миром. Погоджуйтеся, Архідруїде.

— З миром? — слова Малфуріона так сильно випромінювали гнів. — Орда заплатить кров’ю за кожен пройдений нею крок.

Ординське військо загомоніло: чи то від знервованості, чи то від хвилювання. Той, хто влучить у Малфуріона, стане легендою. Багатьох із них, мабуть, полонила ця думка.

— Не робіть нічого, поки я не накажу, — прошепотів Завроклик, а потім голосно промовив: — Що ж, тоді давай, Лютошторме. Прожени нас.

Малфуріон не поворухнувся. Він просто за ними спостерігав.

Він заклав пастку. Завроклик був у цьому впевнений. Нічні ельфи занадто довго протрималися, втратили забагато життів у цій річці, аби не мати для цього підстав. Якби Орда продовжила свій наступ, якби вони піддалися кровожерливості та загубилися в радощах від розбиття переможеного ворога, вони б сліпо кинулися на Малфуріона. Лише деякі з них ковтнули приманку.

Інші нічні ельфи відступили. Тепер Малфуріон залишився сам. Калдорай мали відійти. Якщо вони втратили частину ріки, отже втратили її цілком. Орда невдовзі перетне річку, оточить Малфуріона і зробить неможливою його втечу. Яким би він не був сильним, нічного ельфа буде повалено, якщо він спробує тут вистояти.

Та й архідруїд мусив підозрювати, що десь неподалік перебуває Сильвана Вітрогін, ховаючись у темряві та вичікуючи, щоб напасти на нього із засідки.

Тому Завроклик чекатиме. Він не може програти, якщо просто чекатиме.

Малфуріон також це знав. За декілька хвилин він нарешті зробив крок назад, без жодних слів зникаючи в темряві. Десятки ординців зітхнули з полегшенням, а дехто — з розчаруванням. Завроклик почекав ще кілька хвилин, аби переконатися, що небезпека минула, а потім знову підвищив голос:

— Орда зайняла ріку Фальфаррен, — сказав він.

Ревіння перемоги здійнялося навколо нього. Разом гриміли зброя та щити. Один із магів кривавих ельфів запустив святкову вогнекулю в небеса. Завроклик не спиняв їх.

«Хай Малфуріона буде вигнано під овації його ворогів. Хай усі калдорай знають, що зараз прийшла їхня поразка».

Завроклик направив посланців вверх та вниз за рікою, щоб розповсюдити цю новину, і невдовзі вдалині почувся легкий шум святкування. Орда захопила одну із декількох перешкод, що відділяють її від перемоги. Битва лише почалася, і решта буде нелегкою, але…

Усе має спрацювати. Орда скоро здобуде величне, почесне завоювання.

І якою ж винагородою буде Дарнас.


* * *

Лораш звисав високо в повітрі, його щиколотки обійняли гілку дерева. Його розум був тихим, спокійним. І сповненим нетерпіння. Великого нетерпіння.

О так. Він довго, так довго чекав цієї можливості.

Кляцько намагався відмовити його.

— Ти здурів, друзяко. Ти та я не зможемо прибрати Малфріона Лютошторма самотужки.

— Якщо ми застанемо його зненацька…

— Я не відпущу на то Капітанку, поняв? — гоблін був рішучим. — Ти робиш це — значить робиш це сам.

Отже, Лораш був сам. Він ледь чув глибокий голос Малфуріона та глузливі відповіді Завроклика. Здебільшого нічні ельфи відступили цим шляхом, тому він очікував, що Малфуріон вчинить так само. Поводир нічних ельфів мав приєднатися до них, аби скласти план наступної фази їхнього захисту.

Чи припустимо, лише припустимо, що Малфуріон буде розгубленим. Він пережив втрату. Його думки можуть бути зайняті.

Звук дотику ноги до м’якого листя викликав посмішку на лиці Лораша.

«За мого батька… за мою матір… за мій народ!»

Його щиколотки поворухнулися. Він падав вниз головою в напрямку землі, міцно стискаючи по кинджалу в кожній руці. Він чудово все розрахував. Малфуріон був прямісінько під ним і не дивився вгору.

Лораш розкинув два кинджали в дузі. Коли зброя зустрінеться, вона пересіче шию Лютошторма, стинаючи його голову.

Кинджали не зустрілися.

Малфуріон ухилився вбік. За мить до того, як Лораш врізався в землю, коріння дерев вирвалося з-під землі та хлопнуло його по зап’ястях. Він упустив свої кинджали. Лораш зойкнув від несподіванки, коли приземлився на праве плече та шию. Це був різкий поштовх болю. Його права рука заніміла, та він усе ще міг рухатися.

Нова порція коріння забрала в нього й це. Перш ніж він встиг піднятися на ноги, коріння міцно обкрутилося навколо його щиколоток, зап’ясть та шиї, притискаючи його до землі та попереджуючи будь-який рух.

«Прокляття».

Лораш лише мить протистояв корінню, але даремно. Воно могло вже вбити його, розтоптати його життя чи відірвати кінцівки від його тіла. Але воно не стало. Кривавий ельф ненависно витріщився на Малфуріона, який зі співчуттям дивився на нього зверху вниз.

— Це безглуздя. Це вторгнення — безглузде, — тихо сказав Малфуріон. — Брате, ми не повинні ворогувати.

Кинджали Лораша лежали за декілька метрів. Вони могли з таким же успіхом бути й за декілька світів. У його рукавах були сховані два сюрикени, але це все. Він не мав сумнівів, що загине, намагаючись їх випустити. Якщо лише йому вдасться відволікти Лютошторма.

— Я можу зрозуміти решту Орди. Я можу зрозуміти Сильвану, — продовжив Малфуріон. — Але наші народи колись жили разом. Ми билися разом в одних і тих же війнах, і помирали один за одного. Так було дуже давно, і так було всього кілька місяців тому — там, на Розколотих островах. Ніщо не має роз’єднувати нас — моїх калдорай та твоїх сін’дорай.

Лораш прошипів крізь коріння, що стиснуло його горлянку:

— А хто нас розділив, Лютошторме? Хто вигнав мій народ?

— Я пригадую лиця тих, хто покинув нас того дня. Твого поміж них не було, — сказав Малфуріон. — Ти вдираєшся на мою батьківщину, бо чув оповіді про минуле, коли ще не народився? Чи сліпо виконуєш накази свого полеглого воєвождя? Не можу вирішити, що гірше.

Лораш ще досі не помер. Це сильно його здивувало. Малфуріон хотів поговорити. Лідер нічних ельфів щиро вважав, що в кривавих ельфів немає підстав брати участь у цій битві.

Лораш був радий його просвітити.

— Так, усе це сталося до того, як я народився, — сказав він. — Я народився в Тірісфальскому переліссі. Коли був малим, мені довелося втікати разом зі своєю сім’єю та всіма іншими. Я пам’ятаю, як ми бродили роками. Я пам’ятаю довгу зиму, закуту між гірських шпилів. Пам’ятаю, як батько полював, попри мороз, і втратив палець, а потім іще два. Пригадую, як одного дня він взагалі не повернувся. Скільки з твого народу замерзли до смерті, Малфуріоне? Поділяємо ми й цю історію?

Малфуріон не відповів. Лораш про себе посміхнувся. Він не міг скористатися своїми кинджалами, але міг змусити серце Лютошторма кровоточити.

— Я пригадую століття війни проти тролів, — продовжив Лораш. — Я пам’ятаю, як частини моїх друзів дитинства прикрашали хати та села Амані. Як трофеї, розумієш. Чи були там калдорай, щоб тих днів поспішити нам на допомогу? Ні. І пам’ятаю той день, коли сама смерть крокувала моєю новою батьківщиною. Коли моя матінка померла та була піднята в армію Короля-Ліча, хто мав її вбити й відправити до всіх інших? Чи був це ти, Малфуріоне, хто стояв поряд, коли ми втратили свою батьківщину?

— Мій народ тоді тільки-но прогнав Палаючий Легіон, і тим самим втратив нашу батьківщину, — різко сказав Малфуріон. — І всупереч рокам війни між нашими фракціями, ми ніколи не нападали на твій дім. Ми ніколи навіть про це не мріяли.

— А я не мріяв ні про, — сказав Лораш.

— Тоді я радий, що більшість із твого роду не такі втрачені, як ти.

— А я радий, що ти доживеш до того моменту, як мій рід завоює твій дім, — сказав Лораш.

«Скільки я зможу ще тиснути?»

Його серце сказало йому, що він уже задалеко зайшов. Його душа наполягала, що треба йти ще далі.

— Ця думка наповнює тебе відразою? Храми Елуни, заповнені сін’дорай?

Краєм ока Лораш помітив блискавичний рух, темний та швидкий. Хтось наближався.

Малфуріон глянув угору. Він також це помітив.

— Ти, — сказав Малфуріон.

Ішну-діль-діеб, — промовила Сильвана Вітрогін, підіймаючи свого лука.

Це був шанс для Лораша. Його єдиний шанс. Його руки пересилили коріння, і пальці — відчайдушно потягнулися до двох останніх сюрикенів. Знадобилася всього мить.

За ці секунди над ним залютувала війна.

Кривавий ельф спостерігав із трепетом. Обплетені темрявою стріли та помережана зеленим магія роздирала повітря. Спалах темної сили відкинув Малфуріона назад, і Лораш відчув, як коріння, що зв’язувало його, ослабло.

Лораш відкинув обидві руки назад, тримаючи сюрикени так міцно, що кінчики зброї поколювали його долоні. Його не турбувало те, що він може отруїти сам себе. Він був так близько, так близько

Малфуріон глянув на нього, на зброю в його руках, і коріння стиснулося навколо Лорашової горлянки.

Лораш почув шкрябучий хруст. Його очі все ще були відкриті, розум усе ще гарячкував, але його тіло не слухалося. Його легені не пропускали повітря. Усе його тіло заніміло. Його думки згасали.

— Твій рід ще не захопив мій дім, — почув він Малфуріона. Це йому чи Сильвані? Лораш не знав.

Минуло кілька секунд. Темрява пульсувала в його очах. Ймовірно, винною була його власна отрута. Сильвана Вітрогін стояла над ним, мовивши щось, чого він не міг вловити. Якщо він бачив її, отже Малфуріон повинен був відступити.

«Прокляття. Він усе ще живий».

Лораш зазнав невдачі. Він питав у себе, чи побачить родину по той бік.


* * *

Клацько обережно вийшов на поляну. Капітанка чимчикувала одразу за ним.

Лораш нерухомо лежав на землі. Коріння обплітало його горло, а голова лежала під неприродним кутом до його тіла.

— От дідько, — видихнув Клацько.

Воєвождь повернулася до нього, і її лук досі пульсував темною енергією, а багряні очі вдивлялися в саму душу.

— Ти його знав?

— Ми разом билися, — Клацько мав спитатися про очевидне: — Він не справився, правда?

— Ні. Він самотужки кинув виклик Малфуріонові й за це загинув, — відповіла Сильвана.

— Думаю, усі колись мають піти, — пробурмотів гоблін.

Воєвождь зробила те, чого він не очікував. Вона усміхнулася.

— Дуже мудрі слова, — сказала вона. — Доповісиш Верховному Повелителю Заврокликові. Ця війна тільки починається.

 

Частина IV


Ой, тут поки нічого немає...

Схожі публікації

Коментарі

There are no comments

Листівка часу

Подорожній, на адресу твоєї пошти будуть накладені сильні чари, тому її ніхто не побачить
Обов’язкові поля позначені *